Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Коли наступного ранку я озвучив Сильверсу бажання місіс Вімпер, він відреагував досить зневажливо.

— Вімпер, яка ще Вімпер? Коли вона прийде? О п’ятій? Я не знаю, чи буду вдома.

Я точно знав, що цей лінивий крокодил тільки те й робить, що чекає на клієнтів, попиваючи віскі.

— Добре, — мовив я, — перенесемо її візит на інший раз, коли ви матимете час.

— Та добре вже, приводьте її сюди, — кинув недбало. — Завжди простіше покінчити з таким одразу.

«Гаразд, — подумав я. — Тоді я зможу ще раз глянути на бронзу у «Савої», але по обіді, а не під час обідньої перерви, коли там крутиться купа людей».

— Вам сподобалося умеблювання Куперової квартири? — запитав раптом Сильвере.

— Дуже. Очевидно, в нього прекрасні консультанти.

— Ваша правда. Сам він нічогісінько не петрає.

Я подумав, що й Сильвере мало що тямить, окрім однієї вузької царини мистецтва — французьких імпресіоністів. І він не мав жодних підстав так безмежно пишатися тими знаннями, адже це — його бізнес, так само як у Купера — зброя та брухт. І якщо оцінювати все з цього погляду, то Купер іще й мав перевагу — у нього були розкішні меблі, а Сильверс міг похвалитися хіба що м’якими диванами, фотелями та примітивними меблями масового виробництва.

Схоже, він угадав мої думки:

— Мені не складно було б обставити будинок меблями кінця XVIII століття, — зауважив він. — Але я відмовився від цієї ідеї через картини. Цей весь непотріб у стилі бароко чи рококо лише відволікає. Пережиток минулих епох! Нащо воно сучасним людям?

— У Купера все інакше, — відповів я. — Йому не треба продавати картин. Він може дібрати їх до меблів.

Сильверс розсміявся:

— Якби Купер справді хотів поєднати картини, меблі та особистий простір, йому слід було б усюди розставити кулемети і легку зброю. Так було б доречніше.

Я знову відчув нотки неприязні до Купера. Таке я вже зауважував і щодо інших клієнтів. Сильверсова порядність була лише тонким позірним шаром. Так на дешевій позолоченій міді будь-яке тертя відразу видавало нижній пласт. Він уважав, що його клієнти варті зневаги, оскільки він ставиться до них презирливо. Та насправді він їм просто заздрив. Антиквар сам себе переконав, що цинізм оберігає його незалежність, але то була дешева свобода, схожа на самостійність службовця, який лає шефа позаочі. Він мав звичку багатьох од-, нобоко освічених людей: насміхатися з усього незрозумілого. Але ця зручна звичка не захищала його цілком, оскільки теж була набута штучно. Деколи, зовсім раптово, у ньому прокидався нестримний неврастенік. Саме це мене й інтригувало. А його солодкі проповіді можна було витерпіти тільки слухаючи вперше, потім вони обридали. Практичні життєві навички у його виконанні швидко навіювали сон.

По обіді я пішов в аукціонний дім «Савої» і попросив показати ме :ні бронзу. Там було геть мало людей, адже сьогодні торги не відбувалися. У сутінках сонно дрімав великий зал, заповнений меблями та виробами XVI–XVII століття. Біля стін громадилися нові партії килимів, а біля них тулилася ще й зброя, списи, старі шаблі та обладун-ки. Я згадав Сильверсові слова гтро Купера і порівняв їх із власними думками про Сильверса. Так само як Сильверс щодо Купера, так і я щодо Сильверса — ми обоє вийшли з ролі незацікавлених об’єктивних спостерігачів і перетворилися на суб’єктивних критиків. Я вже не був спостерігачем, якому насправді все байдуже, а в усьому брав активну участь і мав певні антипатії, яких досі не відчував. Я збагнув, що річ у приязні, якої теж досі не виникало. Я знову перетворився на учасника мінливої гри буття, а не стояв десь на перифе-ріі з єдиною метою — вижити; у мене майже непомітно ввійшло щось нове, що немов віддалений гуркіт грому загрожувало моїй безпеці. Усе трохи похитнулося. Я знову хотів ставати на чийсь бік, хоча й чітко усвідомлював, що це немудро. То було примітивне почуття на кшталт звичайної неприязні чоловіка до решти чоловіків — потенційних конкурентів у боротьбі за жінку. Я стояв біля вікна аукціонного дому з бронзою в руках, позаду дрімав зал із запилюженим древнім мотлохом, але мене цікавила вулиця, де будь-якої миті могла з’явитися Наташа. Я трохи хвилювався, і це змушувало мене бути несправедливим до Сильверса. І я знав, це провокуватиме мене на нові й нові нерозважливі вчинки; я відчував, що хвилювання пов’язане з Наташею, і раптом зрозумів, що хочу досягти чогось більшого, ніж просто вижити. Те «щось» блукає в лабіринті емоцій, над ним беззвучно витає фата-моргана, а правда там — лиш один із найважливіших принципів буття.