Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Я натрапив на бронзову фігурку, — сказав я. — Її продаватимуть з аукціону зовсім дешево.

Льові-молодший відмахнувся.

— Скажете про це моєму братові-фашисту, мене бізнес тепер геть не цікавить. Міркую винятково про проблеми життя та смерті. — Він рішуче обернувся до мене: — Скажіть мені чесно, що б ви порадили: одружуватися чи не одружуватися?

Запитання було провокативне, я програв би за будь-якої відповіді.

— Який ваш знак зодіаку? — запитав я натомість.

— Що?

— Коли ви народилися?

— Яке це має значення? Дванадцятого липня.

— Так я і думав. Ви — Рак. Дуже вразлива, сімейна, мистецька натура.

— То мені одружуватися?

— Раків важко позбутися. Вони тримаються так міцно, що годі їх відчепити. Хіба що відрізавши клешні.

— Яке жахливе порівняння!

— Порівняння суто символічне. Психоаналітики сказали б інакше: поки не вирвеш їм статевих органів.

— Ото й усе? — заскімлив Льові. — Облишмо це! Скажіть мені чітко і просто: одружуватися мені?

— У католицькій Італії я б вам однозначно сказав «ні». В Америці все простіше: ви завжди зможете розлучитися.

— Хіба йдеться про розлучення? Я запитую про одруження.

Мені не довелося дешево жартувати, що це одне й те ж. Так само

як і пояснювати, що, хто про таке запитує, той одружуватися не має. Або ти одружуєшся, або ні. У магазин зайшов Льові-старший, який аж сяяв від кошерної їжі.

Молодший поглядом попросив мене мовчати. Я кивнув.

— Як справи у паразита? — весело запитав мене Льові-старший.

— У Сильверса? Він щойно добровільно підвищив мені зарплату.

— Його право. І скільки? Долар на місяць?

— Сто.

— Що?

Обидва брати втупилися в мене поглядами. Старший оговтався швидше:

— Мав би додати двісті.

Я був від нього у захваті, але вирішив не відступатися:

— Він так і хотів. Але я відмовився. Вважаю, що поки таких грошей не вартий. Можливо, через рік.

— З вами ніколи розумно не поговориш, — пробурмотів Льові-старший.

— Чому ж ні, — заперечив я. — Якщо йдеться про бронзу.

Я розповів про свою знахідку.

— Я міг би купити її для вас на аукціоні. Всі вважають її підробкою.

— А якщо вона справді фальшива?

— Тоді ми помилилися. Чи ви хочете, щоб я застрахував вас від збитків?

— Чом би й ні? — всміхнувся Льові. — 3 вашими прибутками!

— Я й сам можу її купити. Так буде простіше, — відповів я розчаровано, бо очікував на більшу вдячність за таку пораду. Чергова помилка. — І як сочевичний суп? Смачний?

— Сочевичний суп? Звідки ви знаєте, що я його їв?

Я показав на лацкан його піджака, де красувалася половинка роздушеної сочевичени:

— Занадто важка страва як на цю пору року, містере Льові. Ризикуєте вхопити апоплектичний удар. Бувайте, джентльмени!

— Містере Росс, ви просто добродушне чудовисько! — з кисло-солодкою посмішкою відповів Льові-старший. — І геть не розумієте жартів! Скільки захочуть за ту бронзу?

— Я маю ще раз на неї глянути.

— Добре. Бо я не зможу. Та й коли подивлюся на неї принаймні двічі, вони щось запідозрять. Вони мене знають. Повідомите мене?

— Добре.

Я вже був біля дверей, коли Льові-старший гукнув:

— Про Сильверса ви ж збрехали?

— Ні! — відповів я. — Але в мене є краща пропозиція від Розенберга.

Не ступивши і двадцятьох кроків, я пошкодував про сказане. Не з етичних міркувань, а через забобон. За життя я вже чимало разів вдавався до махінацій із Господом Богом; завжди свято вірив у нього, опиняючись у загрозливій ситуації, — так само як тореадори перед боєм на арені приносять до своєї комірчини фігурку Богоматері, прикрашають її квітами, моляться й обіцяють золоті гори — ставити свічки, відвідувати меси, благочестиво жити, не пити текіли і таке інше. Та щойно бій щасливо минав, вони безцеремонно жбурляли до валізи з брудною білизною Матінку Божу, квіти розпродували, обіцянки забували і припадали до пляшки з текілою — аж до наступної кориди, коли все повторювалося знову. Мої махінації з Господом Богом були того ж калібру. Крім того, був іще делікатніший забобон, який мене вже давно не переслідував, — він будувався не на тому, щоб відігнати небезпеку, а на тому, щоб не злякати надію. Я зупинився. З вітрини крамниці з риболовним причандаллям на мене дивилися опудала щук, яких кільцями обвивала жилка. «Щоб не злякати надію, її треба, принаймні, мати», — подумав я і раптом зрозумів, що з тих же причин я і подарував братам Льові свою маленьку біз-нес-справу. Я хотів схилити на свій бік не лише Бога, який саме підіймав сонну голову над дахами будинків, а й саму долю, бо сталося те, в чому я вже давно зневірився: я знову на щось очікував — не на раціональне чи матеріальне, а на тепле і ніжне; воно сповнювало мене блаженного відчуття, що я ще не остаточно перетворився на автомат. Мені пригадалися всі старі, давно забуті відчуття — серцебиття і прискорене дихання, — цієї хвилини вони стали справжні — їх осяяло несподіване подвійне світло двох життєвих стежин — моєї та іншої, безіменної.