Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Тоді ви зможете почепити там іншу картину, — сказав я, здивовано дивлячись на Купера. — Крім того, дірку можна так загіпсувати, що її майже не буде видно.

Але ж скупердяй! Саме так він, напевно, і нажив свої мільйони. Хоч як це дивно, мене це не розізлило, олень у спальні примирив мене з цим чоловіком. Хоч Купер цього і не усвідомлював, але решта речей у квартирі були йому ворожі. Так само він розумів, що на все це потрібно багато грошей, але гадки не мав, скільки і за що платити. Саме тому намагався в мене про все випитати. Він не розумів, як мистецтво співвідноситься з грошима, і скидався на справжнього аматора. Зрештою таки наважився:

— Пробийте маленьку дірочку. Найменшу, яку тільки можна зробити. Ось бачите ці патентовані гачки? Для них потрібен лише тоненький цвяшок, а висіти може велика картина.

Я швидко з усім упорався. Купер і далі недовірливо дивився на ме — не. Але я все-таки підійшов до китайських бронзових фігурок і взяв їх у руки. Відразу відчув ніжне тепло патини, яка водночас здавалася прохолодною. То були прекрасні статуетки, і в мене виникло дивне відчуття, наче я повернувся до свого згаслого домашнього вогнища; вони були бездоганно досконалі. Виникло невимовне усвідомлення, що багато віків тому якійсь орді невгамовних, юних, смертних кочівників пощастило дотикнутися до втіленої «ілюзії вічності».

— Ви розумієтеся на бронзі? — запитав Купер.

— Трохи.

— Скільки вони коштують? — запитав квапливо, а я мало не обійняв його за таку справжність і передбачуваність.

— Вони — безцінні.

— Тобто? Чому? То в них краще вкладати капітал, ніжу картини?

— Я не про це, — відповів я дуже обережно, щоб не вдарити Сильверса з флангу, — але вони дуже красиві. Кращих немає навіть у музеї «Метрополітен».

— Справді? Нічого собі! Колись один шахрай втулив їх мені.

— Вам дуже пощастило.

— Думаєте? — Він забулькав, як шість індиків, і зміряв мене поглядом. Напевно, йому спало на гадку дати мені чайові, але потім передумав. — Ще кави?

— Дякую.

Я повернувся до Сильверса і все йому розповів.

— Старий головоріз! — вигукнув Сильверс. — Він щоразу випитує все, коли я когось до нього посилаю. Просто вроджений випадковий покупець. Починав же з візка зі старими залізяками, а згодом продавав цілі поїзди брухту. Потім узявся виробляти зброю. До того ж у найвигідніший момент, саме перед початком війни. Старанно постачав зброю і брухт Японії. Коли це стало неможливо, забезпечував Сполучені Штати. За кожного Деґа, якого він купує, віддали життя кілька сотень чи й тисяч людей.

Я ще ніколи не бачив, щоб Сильверс так гнівався. Стосовно Деґа, звісно ж, це була чистісінька вигадка, але його слова закарбувалися в моїй свідомості. Фальш і дворушництво справляють сильніше враження, ніж правда.

— Чому ж продаєте йому картини? — запитав я. — Чи не перетворює це вас на співучасника злочину?

Досі лютий Сильверс розсміявся.

— Чому? «Пише тому, що продаю картини? Але ж я не можу вести бізнес, як квакер! Співучасник? У чому? У війні? Та це просто смішно!

Заспокоїти його було дуже важко, я пояснив, що ставлю стільки запитань, бо просто намагаюся мислити логічно. І щоразу це спричиняє непорозуміння.

— Не перетравлюю цих торговців смертю, — врешті спокійно виголосив він. — І все ж таки! Здер із нього на п’ять тисяч доларів більше, ніж я оцінив картину. А треба було здерти на десять тисяч більше!

Він приніс собі віскі з содовою:

— Хочете?

— Дякую. Але я вже і так випив забагато кави.

Отак і треба сприймати помсту. У цифрах! Навчившись цього, я зміг би виборсатися з похмурої трясовини минулого.

— Ви зможете це надолужити! — сказав я. — Думаю, він скоро знову прийде. Я сказав йому, що інше полотно Дега чудово гармонуватиме з тим, яке він купив, і що, на мій особистий смак, те інше полотно у мистецькому плані значно цікавіше.

Сильвере задумливо глянув на мене:

— Ви швидко вчитеся! Пропоную парі: якщо Купер протягом місяця прийде по іншу картину Дега, ви отримаєте сто доларів!

Перед готелем «Плаза» я випадково побачив Наташу. Вона перетинала площу з крислатими деревами, у напрямку П’ятдесят дев’ятої вулиці. Я вперше побачив її вдень. Вона йшла швидкими великими кроками, трохи нахилившись уперед. Мене не бачила.

— Наташо, — озвався, порівнявшись із нею. — Міркуєш, яку діадему взяти напрокату «Ван Кліфа і Арпельс» на сьогоднішній вечір?

Вона здивувалася лише на мить.

— А ти? — не розгубилася вона. — Украв у пана Сильверса полотно Ренуара, щоб заплатити рахунок в «Ель Марокко»?