Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Я прокинувся, але минуло ще кілька хвилин, перш ніж зрозумів, що бачив сон. Поступово розпізнав темні контури своєї кімнати, світлі обриси вікна і слабкий відблиск червонястої нью-йоркської ночі. Пробудження було тягуче й повільне, ніби я вилазив із якоїсь трясовини, якою мало не захлинувся.

Прислухався. Мабуть, я кричав. Я кричав щоразу, коли бачив цей сон, і щоразу мені треба було багато часу, щоб отямитися. Мені снилося, що я когось убив і закопав у дикому саду біля струмка і що через певний, досить тривалий, час його знайшли — біда підкрадається до мене, і мене незабаром схоплять. Я ніколи не міг точно сказати: жінку я вбив чи чоловіка. Навіть не знав, чому я таке скоїв, і мені здавалося, що ще уві сні я забував, що зробив це. Тим страшніші були для мене страх і повна розгубленість, що довго переслідували мене після пробудження, наче той сон був правдивий. Ніч і раптовий переляк руйнували всі захисні бар’єри, що я зводив їх довкола себе. Побілені вапном стіни крематорію з гаками, на яких підвішували людей, і з калюжами під ними, з головами, які конвульсивно здригалися від

ударів і оббризкували стіни, — все зринуло переді мною у цю задушливу ніч, а потім я побачив худющу, мов скелет, руку на підлозі, яка ще тіпалася і почув масний голос, що наказував: «Наступи на неї! Падло ти мерзенне, ти розтопчеш її врешті чи ні? Давай, бо я тебе прикінчу! Ми тебе теж тут підвісимо, наволоче, але повільно, смакуючи!» Я знову почув той голос, побачив холодні глумливі очі й усоте повторив собі, що він би мене вбив, як надокучливу муху, так само як убив десятки інших в’язнів, якби я не виконав того наказу. Він тільки й чекав, щоб я відмовився. І щоразу я відчував, як з-під моїх пахв струмками лився піт, і я щоразу стогнав, безпорадно і ледь стримуючи блювоту. Цей масний голос і ці садистичні очі потрібно знищити. Мерц, думав я. Еґон Мерц. Оскільки я не єврей, то мене потім відпустили під час чергового суперечливого пом’якшення режиму, і тоді я втік. Голландський кордон був зовсім близько, я його добре знав, крім того, мені допомогли, але я був переконаний, що це садистське обличчя ще зрине переді мною, перш ніж я помру.

У цю коротку літню ніч я заціпеніло, наче скам’янівши зсередини, сидів на ліжку, підібгавши під себе ноги. Сидів і думав про все, що я хотів зарити глибоко в землю і навіки поховати, а також про те, що це неможливо і що я мушу повернутися, а доти — не маю права здохнути чи з огиди та розпачу вкоротити собі віку, як Моллер. Я мав вижити й урятуватися, а як саме — не мало значення. Я знав, що вночі все здається драматичнішим, збільшуються цінності і змінюються поняття, але я і далі сидів, відчуваючи над собою чорні крила каяття, безпорадної люті та суму. Я сидів там, аж поки не засірів світанок; я говорив із собою, як із маленькою дитиною; я чекав надень, а коли він настав, я був цілком розбитий, наче цілу ніч із ножем у руках боровся проти нескінченної стіни, набитої чорною ватою, і ніяк не міг її подолати.

Сильвере відрядив мене до Купера, чоловіка, який купив картину Де-ґа з танцівницею. Я мав привезти йому роботу і допомогти її повісити. Купер жив на п’ятому поверсі будинку на Парк-авеню. Я думав, що двері відчинить служниця, але Купер вийшов до мене власною персоною, без піджака.

— Проходьте, — сказав він. — Нам треба трохи часу, щоб знайти належне місце для цієї зелено-синьої дами. Вип’єте віскі? Чи краще каву?

— Дякую, я залюбки випив би кави.

— А я — віскі. У таку спеку — це єдиний людський напій.

Я не заперечував. Завдяки кондиціонерам у квартирі було холодно, мов у склепі. Куперова голова нагадувала стиглий помідор. Це враження посилювалося ще й через французькі меблі у стилі Людо-віка XV, вишукані й позолочені, а також через маленькі італійські крісла та невеличкий, розкішний венеційський жовтий комод. На оббитих тканиною стінах висіли картини французьких імпресіоністів.

Купер зірвав папір із картини Деґа і поставив її на стільчик.

— То було справжнє шахрайство з картиною, правда ж? — запитав він. — Сильвере стверджував, що подарував її дружині, і повернувшись додому, вона розгнівається. Це ж блеф!

— Ви її тому і купили? — відповів я.

— Ні, звісно. Я її купив, бо хотів мати. Ви хоч приблизно знаєте, скільки Сильвере здер за неї?

— Гадки не маю.

— Тридцять тисяч доларів.

Купер пронизливо глянув на мене. Я відразу зрозумів, що він бреше і просто хоче вивідати в мене інформацію.

— Ну? — спитав він. — Багато грошей, правда?