Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Він надає перевагу горілці з «ролс-ройса», — зіронізував Меліков.

— Ліпше випийте ще тут чарку, — порадила мені Наташа. — Через якийсь трагічний збіг обставин у «ролс-ройсі» стоїть лише пляшка копенгагенського черрі-бренді. Мабуть, власник автомобіля прогулювався на ньому вчора з дамою.

Ми вийшли надвір. Біля машини стояв водій і курив.

— Може, хочете сісти за кермо, сер? — спитав він у мене.

— За «ролс-ройс»? Я б не наважився. Крім того, у мене немає водійських прав. А ще — я не вмію їздити.

— Просто чарівно! Нема нічого нуднішого за водія-аматора! — докинула Наташа.

Я глянув на неї. Здавалося, найбільше в житті вона боялася нудьги. Я любив Наташу. Вона випромінювала впевненість. Мабуть, саме тому їй подобалися пригоди, які я ненавидів, — вони задовго були моїм хлібом насущним. Черствим хлібом. Черствим і безжальним, немов кайдани.

— Ви справді хочете поїхати аж у Центральний парк?

— Чом би й ні? Ресторан іще працює. Можна посидіти на свіжому повітрі і подивитись, як бавляться морські леви, як лягають спати тигри, а голуби залітають аж на столи. На терасу приходять навіть білочки. Де ще так близько підходиш до раю?

— Думаєте, що елегантний водій «ролс-ройса» втішиться, якщо ми запропонуємо йому на вечерю гамбургер із мінералкою? Алкоголю ж йому, мабуть, не можна.

— Нічого ви не знаєте! Він п’є, як кінь. Щоправда, не сьогодні. Він іще має забрати з театру свого повелителя. А гамбургери — це його пристрасть. Моя теж.

Там панувала тиша. На терасі було кілька людей. Із дерев звисали сутінки. Бурі ведмеді готувалися спати. Тільки білі невтомно плавали у маленьких басейнах. Водій Джон сів окремо і з апетитом поглинув три великі гамбургери з томатним соусом і квашеними огірками. Усе запив кавою.

— Шкода, що вночі не можна прогулюватися Центральним парком, — сказала Наташа. — Через годину вже буде занадто небезпечно. Чотириногі хижаки тоді засинають, а двоногі прокидаються. Де ви сьогодні були? У вашого хижака-антиквара?

— Так. На прикладі одного Деґа він пояснював мені сенс життя. Свого життя. Не Деґа.

— Аж дивно, скільки порад ми отримуємо на кожному кроці, правда?

— Ви теж?

— Завжди. Всі весь час пнуться мене виховувати. І кожен усе знає краще за мене. І згідно з тими готовими премудростями, щастя сидить у кожній хаті. Але це не так. Люди все знають про чуже життя, але не про власне.

Я глянув на неї.

— Думаю, вам не потрібні поради.

— Мені їх потрібно безмежно багато. Але вони не дають мені жодної користі. Я все роблю навпаки. Я не хочу бути нещасною, але я нещасна. Я не хочу бути самотньою, але я самотня. Тепер ви смієтеся. Думаєте, що у мене багато знайомих. Це правда. Але все, що я сказала, теж правда.

Вона була дуже приваблива, лепечучи у сутінках, під останні крики хижаків ці дитячі дурнички. Я слухав її, і в мене виникло таке ж відчуття, як сьогодні в Сильверса: яке незрозуміле і далеке від мого власного здавалося мені їхнє життя. Ними керували прості емоції і звичайні негаразди, вони ніяк не могли зрозуміти, що щастя — це не стабільний стан, а брижі на воді; на них не чигала у сутінках, як Ореста, жадоба помсти, сумніви у власній невинності, занурення у провину і зграя жахливих ериній, які не дозволяли нічого забути. Можна позаздрити їхньому щастю, успіхам, їхньому втомленому цинізму, красномовству і невинним нещастям, найбільшими з яких було втратити гроші чи кохання. Вони всі нагадували мені прекрасних співочих пташок з іншого епохи. Як би я хотів бути однією з таких райських пташок, усе забути і щебетати разом із ними!

— Часом втрачаєш мужність, — мовила Наташа. — Думаєш, що до розчарувань можна звикнути. Але це брехня. Кожного разу вони дошкуляють дедалі дужче. Завдають моторошного болю. Кожен новий опік здається сильнішим. І щоразу ці рани гояться довше, ніж попередні. — Вона схилила голову на руки. — Я не хочу більше обпікатися.

— І як ви збираєтеся цього уникнути? — запитав я. — Підете в монастир?

Вона нетерпляче махнула рукою:

— Від себе не втечеш.

— Утечеш. Тільки раз у житті. Але назад не повернешся, — сказав я і подумав про Моллера, як він задушливої нью-йоркської ночі самотньо висів на люстрі — у найкращому костюмі та в чистій сорочці без краватки (це розповів мені Ліпшютц). Він думав, що в краватці удушення було б болісніше. Я в це не повірив. Це те саме, коли б хтось їхав поїздом і думав, що приїде швидше, якщо ходитиме туди-сюди коридором. Рабиновича ця тема зацікавила і з холодною цікавістю вченого він вирішив поговорити про неї детальніше. Саме тоді я і пішов.