Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Пейзаж Толедо здавався сьогодні похмурим і безрадісним. Можливо, через освітлення, але причиною був також і мій похмурий настрій. Досі я нічого не намагався там знайти, а сьогодні дошуковував якоїсь утіхи — хотів обманути сам себе. Але витвори мистецтва — це не се-стри-жалібниці. Хто прагне розради, має молитися. Але й це — самонавіювання. Пейзаж не промовляв до мене й слова. Не говорив ні про вічне, ні про швидкоплинне життя. То була красива, спокійна картина, і саме зараз, коли я, намагаючись втекти віддумок про смерть, вишуко-вував у ній життя, мені здалося, що у творі є щось потойбічне, наче він перебуває по той бік Ахеронту. Натомість велетенський портрет Великого Інквізитора сяяв холодними червоними барвами, як ніколи, а його очі стежили за мною, хоч куди б я пішов, наче він раптом, після стількох століть, знову прокинувся до життя. Від нього віяло могутністю, що заповнювала весь простір. Він не був мертвий. Він не помре ніколи. Муки тривають вічно. Страх нікуди не зникає. Порятунку нема нікому. Раптом я зрозумів, що вбило Моллера. Я не втратив свого першого враження від музею, воно зосталося. Але решта відчуттів теж залишй — лися, і вони були наймогутніші — у мені жила надія, що я врятований.

Я пішов далі, до зали з китайською бронзою. Мені подобалася синя, яйцеподібна чаша у скляній шафі, і я відразу пішов до неї. Її не полірували, на відміну від зелених, ідеально виглянцюваних статуеток на прекрасному вівтарі епохи Чжоу, що стояв посеред зали, — його спиж сяяв там, як нефрит, вигравав шовковим полиском старовини. Цю чашу я охоче потримав би кілька хвилин у руках, але з вагомих причин — усе було під склом, адже навіть невидимі крапельки поту з рук могли пошкодити ці коштовні експонати. Я постояв іще кілька хвилин, уявляючи, яка вона на дотик. Дивовижно, як це мене заспокоювало. У ясному високому приміщенні з невагомим освітленням було те, що мене в певний магічний час так вабило до антикварних крамничок на Другій і Третій авеню, — тут зупинявся час, якого я змарнував так багато лише задля того, щоб вижити.

Хоч похорон був і не надто дорогий, одначе організовано його з таким фальшивим пафосом, що, здавалося, збита з кількохдощоктруна, відвезена звичайним возом на цвинтар, була б значно вартіснішим ушанування пам’яті небіжчика. Найдужче мені допікало фарисейство: все і всі в чорному, патетичні гримаси, скорботні обличчя, вазони з самшитом при вході та орган, роль якого, як всі прекрасно знали, виконував грамофонний запис. Моїм порятунком стала Бетті, яка раптом відчайдушно й голосно заридала — з червоним спітнілим обличчям, уся в чорних рюшиках.

Я розумів, що не зовсім справедливий. На похоронах важко уникнути як пафосу, так і таємного, глибоко прихованого почуття втіхи: адже не лежиш зараз у тій жахливій відполірованій коробці. Це відчуття, яке ненавидиш, але не можеш позбутися, все трохи викривлює, перебільшує і паплюжить. Крім того, я нервувався.

Болісні думки про крематорій роз’ятрювали мене дедалі більше, поки спокійно наближався до Чотирнадцятої вулиці. Я вже знав, що у похоронних бюро, звісно ж, немає власних крематоріїв — вони є тільки в концтаборах у Німеччині, — але ця думка засіла в моїй голові нав’язливим ґедзем, і я не міг її позбутися. Було важко згадувати про це, і я вирішив, що якщо після похорону доведеться ще й їхати на кремацію, як це було раніше узвичаєно в Європі, то я відмовлюся. Ні, навіть не відмовлюся, а просто зникну. Говорив Ліпшютц. Я його не слухав. Мене оглушило від задухи та різкого запаху квітів навколо труни. Я побачив Фризлендера та Рабиновича. Прийшло приблизно двадцятеро чи тридцятеро людей. Половини я не знав, але було видно, що це переважно письменники чи актори. Двійнята Коллер теж прийшли: вилискуючи волоссям, вони посідали біля Фризлендера та його дружини. Кан був сам. Кармен примостилася на дві лавки попереду, і в мене склалося враження, що поки Ліпшютц говорив, вона просто спала. Усе відбувалося непослідовно, як і на кожній панахиді. Людей охопило щось, як завади, незрозуміле, і вони намагалися молитвою, органною музикою і промовами надати своїм відчуттям ясності, але тільки жахливо все спотворювали: по-міщанському жалісливо і максимально фальшиво.

Раптом до труни підійшло четверо чоловіків у чорних пальчатках, вони швидко й легко її підхопили — їхні рухи нагадували рухи добре вишколеного ката — і безгучно, на гумових підошвах, винесли небіжчика надвір. Усе закінчилося швидше, ніж я гадав. Коли вони проходили повз мене, здалося, що шлунок почав підійматися, а потім здивовано відчув, як мої очі зайшлися слізьми.