Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Тому не треба ніколи нічого продавати, — з радісним гарчанням відбила удар акула.

— Якби це було можливо, — спокійно відповів Сильвере. — Я й так продаю так мало, що годі й уявити. Але мені необхідний оборотний капітал. Запитайте в моїх клієнтів. Для них я справжній благодійник. Нещодавно за подвійну ціну відкупив у одного з них полотно Деґа з танцівницею, яке продав був йому п’ять років тому.

— У кого? — поцікавилася акула.

— Цього я вам, звісно ж, не скажу. Ви ж не хочете, щоб я на кожному кроці розповідав, за скільки і що саме ви у мене купуєте?

— А чом би й ні? — Акула була сильним суперником.

— Більшість клієнтів цього не люблять. А я мушу на них орієнтуватися. — Сильвере вдав, ніби хоче вставати. — Шкода, містере Купере, що ви нічого тут не знайшли. Можливо, іншим разом. Але ціни, звісно ж, я не зможу довго тримати на одцому рівні, ви ж це розумієте?

Акула теж підвелася.

— Хіба у вас не було ще одцого Деґа, що ви мені хотіли його показати? — запитав він недбало.

— Ах, ту картину, що у спальні моєї дружини? — Сильвере вичекав кілька секунд. А потім я почув дзвінок. — Моя дружина у своїй кімнаті?

— Ні, вона пішла півгодини тому.

— Тоді принесіть того Деґа, який висить поруч із дзеркалом.

— Містере Сильвере, боюся, це так швидко не вийде, — відповів я. — Вчора прибив її до стіни ще однією планкою, бо вона міцно не прилягала. Тепер картина пригвинчена. Потрібно кілька хвилин зачекати.

— Не треба, — відповів Сильвере. — Краще ми піднімемося нагору. Що скажете, містере Купере?

— Як хочете.

Я знову пішов до себе і зачаївся там, наче дракон, який охороняє рейнське золота. Через деякий час обоє повернулися, а мене послали наверх, щоб я таки зняв картину і приніс її вниз. Оскільки там не було що відкріпляти, то я кілька хвилин просто почекав. Через вікно, що виходило на подвір’я, я побачив пані Сильвере, яка стояла біля вікна кухні. Вона запитально махнула мені. Я рвучко похитав головою: небезпека ще не минула, вона мала залишатися в кухні.

Я заніс картину до велюрово-сірого приміщення з мольбертами і вийшов із кімнати. Розмову я більше не чув, бо Сильвере зачинив двері. Я б охоче дізнався, як хитромудро він натякне, що дружина хотіла б зберегти цю картину для приватної колекції, але був упевнений: він зробить це так, що в акули не виникне щонайменшої підозри. Розмова тривала ще приблизно півгодини, а потім прийшов Сильвере і визволив мене з цього розкішного полону.

— Картину Деґа вішати назад не потрібно, — повідомив він. — Маєте відвезти її завтра містеру Куперу.

— Мої вітання.

Він скорчив гримасу:

— І що тільки доводиться робити! І це при тому, що за два роки картини подорожчають, а він собі тихо зловтішатиметься.

Я повторив Куперове запитання:

— Ай справді, чому ж ви її продаєте?

— Бо не можу від цього відмовитися. Я азартна людина. Крім того, я й заробляти мушу. До речі, ідея з пригвинченою картиною непогана. Ви прогресуєте.

— Чи не мали б ви тоді мені ще й краще платити?

Сильвере примружився.

— Ви навіть занадто прогресуєте. Не забувайте, я даю вам такі безкоштовні уроки, що позаздрив би не один директор музею.

Увечері я пішов до Бетті Штайн, щоб подякувати їй за позичені гроші. Вона була заплакана і дуже пригнічена. Жінку оточили кілька знайомих, які, вочевидь, втішали її.

— Якщо невчасно, я можу прийти завтра, — мовив я. — Просто хотів подякувати вам.

— За що?

Вона розгублено дивилася на мене.

— За гроші, — сказав я, — які я заплатив адвокатові. Продовжили мій дозвіл на перебування.

Вона зайшлася слізьми.

— Що сталося? — запитав я в актора Рабиновича, який взяв її попід руку і почав утішати.

— Хіба ви не знаєте? Помер Моллер. Позавчора. — Рабинович знаком показав мені більше ні про що не питати. Він провів Бетті до дивану і повернувся до мене. Рабинович грав ролі брутальних нацистів у другорядних фільмах, але у житті був дуже милий чоловік.

— Повісився, — сказав він. — Ліпшютцзнайшов його. Це сталося день чи два дні тому. У його власній кімнаті. Висів на люстрі. В усій квартирі горіло світло, зокрема і на тій люстрі. Можливо, він просто не хотів помирати у темряві. Напевно, вішався вночі.

Я хотів уже йти.

— Залиштеся, — попросив Рабинович. — Що більше людей поруч із Бетті, то краще вона почувається. Вона не може бути сама.

У кімнаті було задушливо. Бетті не хотіла відчинити жодного вікна. Через якісь загадкові атавістичні забобони вона вірила, що небіжчику можна зашкодити, якщо скорбота випарується у свіже повітря. Багато років тому я чув інше: якщо в помешканні лежить покійник, вікна відчиняють — так звільняють душу, яка блукає по кімнатах, але ніколи не чув, щоб їх зачиняли, щоб утримати сум за померлим.