Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Кілька днів тому ви вже казали, яка ви нещасна, — промовив я. — Потім це заперечили. У вас і справді все міняється так швидко? Тоді ви насправді щаслива людина!

— І те, й те — брехня. Ви справді такий наївний? Чи просто кепкуєте з мене?

— І те, й те — брехня? — перепитав я. — Я навчився ні з кого не сміятися. І спершу вірити всьому, що мені кажуть. Так усе набагато простіше.

Наташа з сумнівом глянула на мене.

— Ви — дивний, — мовила. — Говорите, як старець. Ніколи не хотіли стати священиком?

Я розсміявся:

— Ніколи.

— Деколи ви справляєте саме таке враження. Чому б і вам не посміятися над іншими? Ви занадто серйозний, трохи гумору вам би точно не зашкодило! Але ж ті німці….

Я махнув рукою.

— Знаю. У німців немає почуття гумору. Це правда.

— Що ж у них є натомість?

— Зловтіха. Слово, яке існує не в кожній мові. Майже те саме, що ви називаєте гумором: бажання посміятися з інших.

На мить вона аж знітилася:

— В яблучко, професоре! Який ви глибокодумний!

— Як справжній німець! — засміявся я.

— А я нещасна. З пусткою в душі. Чи сентиментальна. І весь час обпікаюся. Розумієте?

— Так.

— Таке буває і з німцями?

— Бувало. Раніше.

— І з вами?

До столу підійшов офіціант.

— Водій запитує, чи можна йому замовити порцію морозива. Ванільного і шоколадного.

— Дві порції, — сказав я.

— З вас усе кліщами треба витягати, — нетерпляче кинула Наташа Петровна. — Чи можемо нарешті поговорити розумно? Ви теж нещасний?

— Не знаю. Нещасний — це ще дуже непевне слово.

Вона вражено глянула на мене. Що більше темніло, то світліші ставали її очі.

— Тоді з нами вже нічого не може статися, — промовила зрештою майже боязко. — Ми обоє в глухому куті.

— З нами справді нічого не може статися, — підтвердив я. — Ми пройшли вже крізь сито й решето, а тому стали страшенно обережні.

Офіціант приніс рахунок.

— Думаю, вони вже зачиняються, — сказала Наташа.

Мене охопила паніка. Сьогодні я не хотів залишатися сам і злякався, що Наташа зараз піде.

— Але ж автомобіль у вашому розпорядженні аж до закінчення вистави?

— Так. Хочете покататися?

— Залюбки.

Ми підвелися. Тераса і звіринець спорожніли. Темрява чорним полотном огорнула дерева. Здавалося, стоїш на сільській площі: у фонтані, немов негренята, плюскаються морські леви, а трохи далі у стайнях сплять буйволи та зебри.

— Вже настала та година, коли Центральний парк стає небезпечним?

— Зараз пора патрулів та збоченців. Вони підкрадаються до лавочок, на яких цілуються закохані. Пора кишенькових злодіїв, ґвалтівників і вбивць настає пізніше, коли вже геть стемніє. А ще — справжніх бандитів.

— І поліція не може з ними нічого вдіяти?

— Вона об’їжджає всі алеї і розсилає патрулі, але парк — просто велетенський і сховатися можна всюди. Шкода. Було б добре, якби хоч улітку все змінювалося. Але зараз нема чого боятися, ми ж не самі.

Вона взяла мене попід руку. «Зараз нема чого боятися, ми ж не самі», — подумав я і відчув її зовсім поруч. Темрява не приховувала в собі небезпек, вона оберігала нас і наші таємниці, що виблискували, мов перлини розради. Я відчув майже незнайому ніжність, ніжність, яка ще не мала імені і нікого конкретного не стосувалася, — вона вільно витала в повітрі, наче подих пізнього літнього вечора і водночас уже була солодким обманом. Вона не була чистою, а складалася зі суміші почуттів — зі страху і побоювань, що минуле знову наздожене тебе; із боягузтва і бажання вистояти в цей таємничий і підступний проміжний період безпорадності, який опинився десь між порятунком і втечею; зі сліпого бажання вчепитися у будь-що схоже на затишок. Мене узяв сором, але я легковажно втішав себе, що й Наташа не краща за мене і, наче плющ, чіпляється за найближчу опору — без зайвих запитань і без надмірної чесності. Вона не хотіла залишатися сама у важкий період життя, а тепер і я цього вже не хотів. Незважаючи на всі ті приховані причини, навколо нас ширяла ця літепла, легенька ніжність, що здавалася зовсім безпечною, бо не мала поки що імені і не знала болю, який шулікою впивається в тебе кігтями і якому так легко віддатися.

— Я обожнюю тебе, — сказав і сам здивувався, коли ми проходили крізь освітлену жовтими ліхтарями арку до П’ятої авеню, а перед нами бовваніла широка водієва спина. — Я не знаю тебе, Наташо, але обожнюю, — повторив я, зауваживши, що вперше звернувся до неї на «ти».

Вона повернулася до мене.

— Це неправда, — заперечила. — Ти брешеш, це неправда. Але все одно кажи таке, це приємно чути.