Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Як на мене — цілий статок.

— Чому? А скільки б вй за неї дали?

Я засміявся:

— Ні копійки!

— Чому? — дуже швидко запитав Купер.

— Бо в мене взагалі нема грошей. Зараз між мною і цілковитим безгрошів’ям тільки тридцять п’ять доларів.

Купер не відступав:

— А скільки б ви заплатили, якби мали гроші?

Я вирішив, що вже відповів на достатньо запитань, щоб відпрацювати чашечку кави.

— Усе, що мав би, — відповів я. — Якщо ви оціните свої картини, то зрозумієте, що захоплення мистецтвом — це досить прибутковий бізнес. Прибутковішого просто немає. Крім того, думаю, що Сильвере залюбки погодиться викупити її знову, з чималим зиском для вас.

— Шахрай! Щоб через тиждень знову запропонувати її мені на п’ятдесят відсотків дорожче!

Купер клекотів, наче індик після щження, — задоволено і вже не агресивно.

— То куди ми повісимо танцівницю?

Ми пішли квартирою. Але Купера покликали до телефону.

— Огляньте все, — кинув він мені. — Можливо, ви самі знайдете належне місце.

Квартиру було умебльовано вишукано. Купер мав дуже добре на всьому розумітися, або користуватися послугами чудових консультантів, а може, і те, і те. Служниця водила мене з кімнати до кімнати.

— Це спальня містера Купера, — показала вона. — Тут іще є трохи місця.

Над широким ліжком у стилі модерн висіла картина в позолоченій рамі — лісовий пейзаж із оленем, який відчайдушно трубить, кількома козулями та потічком на передньому плані. Я мовчки дивився на цю недолугу мазанину.

— Пан Купер це сам намалював чи успадкував це від батьків?

— Не знаю. Вона висить, відколи я тут працюю. Прекрасна картина, правда? Усе як насправді!

— Точно. З морди оленя навіть пара йде. Пан Купер мисливець?

— Не чула про таке.

Я роззирнувся і побачив венеційський пейзаж Зіма. Від зворушення мені аж сльози на очі накотилися — я розгадав Куперову таємницю. Тут, у власній спальні, він скидав усі маски. Це було те, що він справді любив. Усе решта — вистава, бізнес, можливо, навіть мінімальне захоплення — хто міг це знати та й кого це обходило? Але цей олень, який відчайдушно трубив у лісі, — то була пристрасть, а цей сентиментальний венеційський етюд — романтика.

— Ходімо далі, — сказав я служниці. — Тут картини так дібрані, що ми тільки все зіпсуємо. Нагорі теж є приміщення?

— Там тераса і маленька вітальня.

Вона повела мене сходами вгору. З кабінету долинав різкий грубий голос Купера, який по телефону віддавав накази. Мені стало цікаво, чи кабінет умебльовано так само, як і спальню: другий олень, який трубить у лісі, там теж був би доречний.

Біля дверей на тераеу, я зупинився. Переді мною, скільки сягало око, у задушливій літній спеці розкинувся Нью-Йорк, схожий на африканське місто з хмарочосами. На обрії можна було вгадати океан. То було місто з каменю і сталі, саме таке, як його бачили будівничі: це місто не виникло поступово, не розрослося спокійно й органічно, не вкрилося патиною століть — його швидко і цілеспрямовано побудували рішучі люди, не обтяжені традиціями та естетичними міркуваннями, — їхнім найвищим законом була доцільність, а відтак і нова, безстрашна, неромантична, некласична, сучасна краса. Я подумав, що на Нью-Йорк треба дивитися з висоти пташиного польоту, а не знизу, задираючи голову до хмарочосів. Згори вони мали умиротворений вигляд, здавалося, що будівлі навіть пасують до навколишнього світу — як жирафи у стаді зебр, газелей та гігантських черепах. Я почув, як, важко дихаючи і човгаючи ногами, Купер піднімається сходами.

— То ви знайшли місце?

— Тут, — сказав я, показуючи на терасу. — Але з часом сонце зруйнує картину. Хоч танцівниця над цим містом — це було б щось. Може, краще у вітальні поруч? Там на стіну не падають сонячні промені.

Ми зайшли до вітальні. Вона була дуже світла, з білими стінами і меблями, оббитими яскравим квітчастим ситцем. На одному зі столів я зауважив три китайські бронзові фігурки та кількох танцівниць династії Тан. Глянув на Купера. Цікаво, що ж він за один? Чи не доречніше йому було б замість бронзових статуеток епохи Чжоу придбати три старовинні келихи, а замість теракотових танцівниць — порцелянових гномиків чи слонів?

— Туди, — показав я. — На стіну за бронзовими фігурками. Зелено-синя патина статуеток має такий же відтінок, як і балетна пачка танцівниці.

Купер сторожко дивився на мене і сопів. Я приставив картину до стіни.

— Треба буде довбати стіну, — сказав він врешті. — А коли доведеться її колись зняти, залишиться дірка.