Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Невдовзі він зайшов до мене.

— Ви забули свій коктейль. Ходімо до нас.

Місіс Вімпер уже спорожнила свій келих.

— Ось виде! — вигукнула вона. — Зраджуєте нас? Чи злякалися власного рецепту мартіні?

Вона сиділа прямо, як справжня лялька, тільки її руки не були ні м’які, ні маленькі, а худі, тверді і кістляві.

— Що видумаєте про це маленьке полотно Ренуара? — запитала стара.

То був натюрморт із квітами 1880 року.

— Розкішна річ, — відповів я. — Нам буде важко знайти для вас щось подібне, якщо його продадуть.

Місіс Вімпер кивнула.

— Може, вип’ємо ще? Ледь-ледь. У такі дні, як сьогодні, мені страшенно докучає мігрень. Запалення трійчастого нерва. Лікар каже: єдине, що допомагає, — це алкоголь. Він розширює кровоносні судини. Чого тільки не зробиш задля власного здоров’я!

— Я вас розумію. У мене теж кілька років була невралгія трійчастого нерва. Страшенний біль.

Місіс Вімпер кинула на мене теплий погляд, наче щойно почула комплімент. Я повернувся у кухню:

— Де горілка?

— Краще б я пішла в монастир! — відповіла кухарка. — Отам ваша горілка! Там принаймні немає жодних дієт.

— Помиляєтеся. Монахи завжди тримали першість стосовно дієт. До того ж найсуворіших.

— Чому ж вони такі тлусті?

— Бо їдять не те, що треба.

— І не соромно сміятися над простою жінкою? Я ж просто в розпачі! Нащо я вчилася куховарити, якщо тепер не можу взагалі нічого приготувати? Шановний, я робила паштети у віденському «Жокей-клубі»! А тут — самі салати, без краплі олії, а грудочку масла ці люди сприймають мало не як ціаністий калій! Про пристойний торт «Захер» узагалі мовчу! Це вже майже зрада Батьківщини!

Я втік із кухні з обома мартіні. Місіс Вімпер чекала на мене:

— Але ж ви багато налили! — зауважила вона і залпом випила всю склянку. — Тоді до завтра. О п’ятій. Пан Сильвере сказав, що ви особисто повісите в мене картину.

Ми вийшли на вулицю. Не було видно, що ця жінка випила стільки мартіні. Я провів її до автомобіля. Перший подих літнього вечора вже відчувався в гарячому повітрі. Між будинками стояло тепло, мов клубок невидимого желе, а листя на деревах тихо шелестіло, наче пальмове віття.

Я повернувся назад.

— Місіс Вімпер, — недбало мовив Сильвере. — Чому ви мені відразу не сказали, що це — місіс Вімпер? Звісно ж, я її знаю.

Я остовпів:

— Я вам казав.

Сильвере махнув рукою.

— Багато хто має таке прізвище. Ви не сказали, що йдеться про місіс Андре Вімпер. Я давно її знаю. Але тепер це не має значення.

Я приголомшено дивився на нього.

— Сподіваюся, ви на мене не ображаєтеся, — зауважив саркастично.

— Чому я мав би на вас ображатися? — відповів Сильвере. — Зрештою, щось вона та й купить.

Сильвере відмахнувся від мене рукою, наче проганяючи муху:

— Це ще хтозна. Ці старі дами десятки разів повертають картини, аж поки рама не розвалиться, а зрештою так нічого і не купують. Цей бізнес не такий простий, як вам здається. — Сильвере позіхнув. — На сьогодні досить. У таку спеку швидко втомлюєшся. До завтра. Віднесіть ці картини на місце.

Він пішов, а я дивився йому вслід. «От шахрай, — подумав я. — Мабуть, хоче позбавити мене комісійних, тому й не визнає, що я привів йому нового клієнта». Я взяв три полотна Ренуара і відніс їх до комори з картинами.

— «Ролс-ройс»! — вигукнув я, вийшовши з-за рогу.

Він стояв там, із водієм за кермом, і мене відразу накрило хвилею щастя. Я вже думав, куди повести сьогодні ввечері Наташу, і так нічого й не вигадав. Усюди було задушно і гаряче. «Ролс-ройс» розв’язував усі мої проблеми.

— Авантюри переслідують мене. Ти знову маєш машину до закінчення вистав? — запитав я.

— Довше, — відповіла Наташа. — Аж до півночі. Опівночі авто має стояти перед «Ель Марокко».

— Ти теж?

— Ми обоє.

— У місіс Вімпер — кадилак. Чи може, в неї ще й «ролс-ройс»? А в тебе з’явився ще один клієнт для Сильверса?

— Побачимо. Як усе відбулося з місіс Вімпер?

— Чудово. Вона купила дуже красиву картину Ренуара, яка ідеально пасує до її лялькового будиночка.

— Ляльковий будиночок, — повторила Наташа і розсміялася. — Ця лялька, яка, здається, тільки й уміє кліпати очима і безпорадно всміхатися всім навколо, насправді очолює дві компанії, де вона не просто почесний президент, а таки справді керує бізнесом.

— Невже?

— На тебе ще чекає багато пригод із американками.

— Нащо мені пригоди з американками? Мені вистачить і дивних, чудових пригод із тобою.

На мій подив, вона почервоніла аж до коренів волосся.