Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Тобі їх справді вистачить? — пробурмотіла вона. — Думаю, тебе слід частіше знайомити з такими жінками, як місіс Вімпер. Ти повертаєшся з несподіваними результатами.

Я всміхнувся.

— Поїдьмо сьогодні аж до Гудзону, — запропонувала Наташа. — Спершу подивимося на пірс із океанськими пароплавами, а потім прокатаємося вздовж Гудзону до мосту Джорджа Вашингтона і далі над водою, аж поки не натрапимо на маленьку затишну кнайпу. Мені сьогодні хочеться маленьких ґенделиків, місячного сяйва і пароплавів. Коли закінчиться війна, я б залюбки поїхала з тобою до Фонтенбло, але мені, як коханій німця, обстригли б там волосся, а тебе, як ворога держави, розстріляли б. Тому залишаймося тут, у цій дивовижній країні з її гамбургерами та кока-колою.

Вона притиснулася до мене. Я відчув її волосся і прохолодну шкіру. Здавалося, вона ніколи не пітніла, навіть у ці спекотні дні.

— Ти був хорошим журналістом? — запитала Наташа.

— Ні, посереднім.

— А чому зараз не пишеш?

— Для кого? Я не знаю англійської аж так добре. І вже давно* не можу писати.

— Ти як піаніст без піаніно?

— Можна сказати і так. Твій невідомий покровитель залишив тобі щось випити?

— Зараз поглянемо. Не любиш про себе говорити?

— Недуже.

— Розумію. І про свій теперішній фах теж?

— Торговельного агента і хлопчика на побігеньках?

Наташа відкрила вмонтований бар із пляшками.

— От бачиш, ми просто тіні, — сказала вона. — Дивні тіні минулого. Чи це колись зміниться? О, польська горілка! І як таке може бути? Польщі вже не існує.

— Ні, — відповів я гірко. — Польщі вже взагалі не існує. А польська горілка вижила. То нам через це плакати чи сміятися?

— Пити, любий.

Вона витягла дві склянки і налила. Горілка була прекрасна і навіть холодна, адже бар водночас був і холодильником.

— Дві тіні в «ролс-ройсі», — мовив я. — З холодною польською горілкою. Будьмо!

— Ти міг б стати солдатом? — запитала вона. — Якби захотів?

— Ні. Нікому я не потрібен. Тут я — ворожий іноземець і маю тішитися, що мене не запхали в табір для інтернованих. Ти права, я — ні риба, ні м’ясо, але так само я жив і в Європі. Це вже принаймні рай. Якщо хочеш, то рай із тінями, відокремлений від усього, що важливо для інших, особливо для мене. Принаймні, це рай, у якому можна перезимувати. Рай із глядачами-невільниками. Ах, Наташо! Поговорімо про те, що у нас досі є! Про ніч, зорі, іскри життя, яке тріпоче в наших грудях, але тільки не про минуле. Поглянь на місяць! Пасажирські пароплави класу «люкс» перетворилися на вантажні судна для армії. Ми стоїмо за залізними поручнями світової історії і змушені безпорадно і безцільно чекати, читати в газетах повідомлення про перемоги та поразки, розбомблені країни і чекати далі, знову вставати вранці, пити каву і чекати, у Сильверса чи в пані Вімпер, — а тим часом пролита в цьому світі кров щодня підіймається на сантиметр вище. Так, твоя правда, наше життя — це жалюгідний парад тіней.

Ми глянули на пірс. Майже порожній, він простягнувся перед нами в зеленавому світлі. Звідти відшвартовувалося кілька кораблів — невеликих, сталево-сірих і неосвітлених. Ми знову сіли в машину.

— Поступово відлітають мої дурні, старомодні мрії, — сказала Наташа. — І моя сентиментальність теж. Пробач мені.

— Я маю тобі пробачити? Що за дивні думки! Це ти маєш мені пробачити за банальності, які наговорив. Уже лише з цього видно, який з мене поганий журналіст! Поглянь, як віддзеркалюється у воді світло. Повня!

— Куди тепер, мадам? — запитав водій.

— До мосту Джорджа Вашингтона. Але повільно.

Певний час ми мовчали. Я докоряв собі за ідіотську млявість і невміння підтримувати розмову: поводився, наче той чоловік в «Ель Марокко» — він цілком щиро проливав гіркі сльози через долю Франції. Але етикет скорботи значно суворіший за етикет радості, тому він мав геть жалюгідний вигляд. Я марно намагався придумати, як вийти з цього глухого кута. Аж раптом Наташа поглянула на мене. Її очі сяяли:

— Яка краса! Вода, маленькі човники, а там, далеко, — міст!

Вона давно забула, про що ми раніше говорили. Я вже кілька разів

зауважував це: вона швидко на все реагувала і швидко все забувала, це було просто щастям для такого слона, як я, з чіпкою пам’яттю на всі негаразди і з поганою — на будь-які радощі.

— Я обожнюю тебе. Тут і зараз, під цим місяцем і біля цієї річки, яка впадає в море і віддзеркалює сотні тисяч розбитих місяців. Я обожнюю тебе і навіть безстрашно наважуся використати заїжджену фразу, що Вашингтонський міст, наче діадема, висить над неспокійним Гудзоном і що я хочу, щоб це була справжня діадема, а я був би Рокфеллером, Наполеоном Четвертим чи власником «Ван Кліф і Арпельс». Звучить по-дитячому, але це правда.