Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Старий знову повернувся до віконця.

— Хто-небудь же та мусить мені сказати, що я маю робити! — уже тихіше повторював він.

Далі він уже тільки шепотів, повторюючи те саме, очі його були повні жаху, він зігнувся під руками, що, наче хвилі, безперервно снували туди й сюди у нього над головою. А його руки з набряклими звивинами жил і досі судорожно трималися за дошку. Потім він замовк. І нараз, ніби втративши останні сили, опустив руки й відступив од віконця. Великі безживні руки звисали, немов чужі, випадково пришиті до його плечей. Старий похилив голову і, здавалося, вже нічого не бачив. Та поки він стояв отак ні живий, ні мертвий біля віконця, Керн побачив ще одне обличчя, заціпеніле від жаху. Чоловік трохи погарячився, розмахуючи руками, а далі знов те саме — безнадійне заціпеніння, застиглі очі, ніби звернуті в свою душу із запитанням: чи немає ще десь якого порятунку?

— Так оце рай? — озвався Керн.

— Так, — відповів Кпасман. — Це ще рай. Багатьом, правда, відмовляють, але ж чимало й таких, кому вдається виблагати продовження.

Вони пройшли кілька коридорів і потрапили до приміщення, яке нагадувало зал для пасажирів четвертого класу. Там було справжнє вавілонське стовпотворіння. Лав не вистачало на всіх, і люди більше стояли або сиділи просто на підлозі. В одному кутку Керн побачив опасисту чорняву жінку, що сиділа долі, наче розкудлана квочка на яйцях. У жінки було правильне, застигле обличчя. Чорне волосся розчесане на проділ і заплетене в коси. Навколо неї бавилося кілька дітей. Найменшого вона тримала біля оголеної груді.

Коло неї стояло кілька євреїв із пейсами та ріденькими сизими борідками, у чорних каптанах. Вони стояли й чекали з виразом такої незворушної покірливості, ніби прождали так уже століття і знали, що доведеться ждати ще століття.

На лаві під стіною сиділа вагітна молодиця. Поруч неї чоловік увесь час нервово потирав руки. Далі сидів уже зовсім сивий чоловік і сти-ха^втішав заплакану жінку. З другого боку вугрюватий молодик, попихкуючи сигаретою, злодійкувато стріляв очима на вродливу й елегантну даму, що сиділа навпроти нього, безперестану то скидаючи, то знову надягаючи рукавички. Якийсь горбань сидів і писав щось у блокноті. Зграйка румунів сичали, немов паровий казан. Один чолов’яга розглядав фотокартки, ховав їх у кишеню, потім діставав знову, дивився на них і знову ховав. Товстуля поруч нього читала італійську газету. Далі сиділа байдужа до всього, вся поглинута своїм смутком молода дівчина.

— Це все люди, які подали заяви на дозвіл жити у Франції, — сказав Класман. — Або збираються подати.

— Аз якими документами це можливо?

— Більшість іще має дійсні або прострочені паспорти. Або ж приїхали сюди нелегально, з візами на якихось посвідках.

— Тоді це ще не найстрашніше відділення?

— Ні, — потвердив Класман.

Керн помітив, що за віконцями, крім чоловіків, працювали й дівчата. Вони були вдягнені чистенько, зі смаком, більшість у світлих блузках і в чорних сатинових нарукавниках. Якусь мить Керну здавалось дивним, що люди за віконцями так бояться трохи забруднити рукава, тоді як перед ними товпляться істоти, життя яких тоне в бруді.

— Останні тижні тут, у префектурі, стало особливо кепсько, — пояснював Класман. — Кожного разу, коли в Німеччині щось утнуть, від чого сусідні країни починають нервувати, першими за все розплачуються емігранти. На них зганяють свою злість і ті, і ті.

Керн поглянув на чоловіка зі схудлим інтелігентним обличчям, що саме стояв біля віконця: його документи, як видно, були в порядку — дівчина спитала його про щось із-за перегородки, кивнула, взяла папери й почала писати. Потім щось привітно сказала йому й повернула документи. Чоловік невимушено подякував їй бездоганною французькою мовою і мерщій відійшов од віконця. І тільки біля виходу з залу розгорнув папірець і поглянув, що там написано. Там стояв тільки синюватий штемпель із кількома датами, але чоловікові стало так радісно, наче несподівано прийшла весна і в казенному залі оглушливо затьохкали солов’ї свободи.

— Ну що, підемо? — промовив Керн.

— Уже надивилися?

— Та досить.

Вони попрямували до виходу. Коли вони були вже у вестибюлі, згори долинула, наче скотилася сходами вниз, гучна музика. Грали бравурний марш, урочисті сурми змагалися з могутніми фанфарами.

— А це що таке? — здивувався Керн.

— Радіо. Там, нагорі, поліційні казарми. Саме передають обідній концерт.