Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

В Аммерса відлягло віддуті. Він боявся, що менш як сотнею не відбудеться. Ненажерливість партії була йому добре відома.

— Безперечно! — одразу ж погодився він. — Навіть можна на шістдесят, — додав потім.

— Добре, нехай буде шістдесят. — Штайнер записав. — Крім імені Гайнц ви маєте ще й інші?

— Гайнц-Карл-Гозвін.

— Так, ім’я суто німецьке! Старонімецьке. Ще в часи великого переселення народів у германців був король Гозвін.

— Не сумніваюсь.

Аммерс поклав на стіл півсотенну банкноту і ще десятку. Штайнер сховав гроші.

— Квитанція виключається, — сказав він. — Ви розумієте чому?

— Само собою! Таємниця! Та ще тут, у Швейцарії! — Аммерс хитро підморгнув Штайнеру.

— І більш ніяких зайвих скандалів, партайгеносе! Тихо-мирно працювати — в цьому запорука успіху. Ніколи не забувайте цього!

— Зрозумів! Тепер я в курсі! То був лише нещасливий випадок.

Штайнер ішов заплутаними вуличками до Беєра і посміхався. «Рак

печінки! От тобі й Керн! Ото здивується хлопець, одержавши ці шістдесят франків із каральної експедиції!»

Хтось постукав у двері. Рут прислухалась. Керн ще після сніданку пішов шукати роботу, і вона була в номері сама. Повагавшись хвилинку, Рут тихо встала, перейшла в Кернову кімнату й. замкнула за собою двері. Вихід з кімнати Керна був за рогом звивистого коридора. Це було зручно на випадок облави: можна вийти через суміжну кімнату, і тебе не побачить той, хто стоїть під твоїми дверима.

Тихенько прихиливши вихідні двері з кімнати Керна, Рут пройшла коридором і виглянула з-за рогу. Під її дверима стояв чоловік років під сорок. Вона знала його в обличчя. Він жив у тому ж готелі, звали його Брозе. Його дружина вже місяців сім лежала хвора. Подружжя те жило з мізерної підтримки бюро допомоги біженцям та решти грошей, захоплених із собою з Німеччини. Це ні для кого не було таємницею — в готелі «Верден» було відомо все майже про кожного мешканця..

— Ви до мене? — спитала Рут.

— Так. Я хотів про щось попросити вас. Адже ви — фройляйн Голланд?

— Так.

— Моє прізвище Брозе, я живу на поверх нижче… — збентежено почав чоловік. — Мені треба йти шукати роботи, а в мене там унизу хвора дружина. От я й хотів спитати, чи не змогли б ви якийсь час…

У Брозе було схудле, змучене обличчя. Рут знала, що в готелі майже всі тікають, забачивши його. Він давно вже звертався до людей завжди з одним проханням — посидіти з його дружиною.

— їй надто часто доводиться лишатись самій… а ви ж знаєте, як воно… так вона може втратити всяку надію. Бувають дні, коли вона особливо сумує. Та коли вона в товаристві, все ж краще. Я гадав, що, може, й вам було б приємно поговорити з нею — моя жінка розумна…

Рут саме хотіла спробувати сплести светр із тоненької кашмірської вовни: їй хтось казав, що один магазин на Єлисейських Полях купує такі речі, щоб потім продати втричі дорожче. Вона, певно, не піш-ла*б, але оте наївно-безпорадне розхвалювання — «Моя жінка розумна» — переважило: їй чомусь стало соромно відмовити.

— Почекайте хвилиночку, — сказала вона. — Я тільки візьму деякі речі й піду з вами.

Узявши вовну й зразок для своєї роботи, Рут пішла слідом за Брозе вниз. Жінка лежала в маленькій кімнатці на другому поверсі, з вікном до вулиці. Коли Брозе завів туди Рут, вираз обличчя в нього змінився: воно якось вимушено засяяло.

— Люціє, — радісно вигукнув він, — ось я привів Рут Голланд: їй захотілося трохи поговорити з тобою.

Двоє темних очей на восковому обличчі недовірливо втупилися в Рут.

— Ну, то я тепер піду, — заквапився Брозе. — Повернусь увечері. Сьогодні вже напевно щось та знайду. До побачення. — Він, усміхаючись, помахав рукою і причинив за собою двері.

— Він покликав вас, правда? — трохи згодом спитала хвора.

Спершу Рут хотіла заперечити, та потім передумала і ствердно

кивнула.

— Я так і думала. Ну, спасибі вам, що прийшли. Але я спокійно могла б побути й сама. Не зважайте на мене, робіть своє діло. Я можу трохи поспати.

— У мене ніякого діла немає, — відповіла Рут. — Просто я саме вчуся плести. А це можна й тут робити. Я взяла свою роботу сюди.

— Можна знайти щось цікавіше, ніж отак сидіти біля хворої, — стомлено мовила жінка-

— Можливо. Але це приємніше, аніж сидіти самій.

— Так завжди кажуть, коли хочуть людину розрадити, — пробурмотіла жінка. — Я знаю, хворих завжди тільки втішають. Краще од-верто скажіть уже, що вам неприємно сидіти з незнайомою хворою, яка до того ж у поганому настрої, і що ви це робите тільки на прохання мого чоловіка.