Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Музика лилася сходами вниз, наче блискучий гірський потік; вона заповнила коридори й водоспадом ринула в широкі двері; вона шумувала й іскрилася, заливаючи самотню маленьку постать, що безбарвно темніла на нижній приступці сходів, наче купка сміття, маленький горбочок із застиглим розпачем в очах. То сидів старий, якому так тяжко було відірватись від того безжального віконця. Життя доконало його, він тулився в кутку, всіма забутий і нікому не потрібний, втягнувши голову в плечі й підібгавши коліна так, ніби йому вже ніколи не встати, — а через нього лилася й скакала музика яскравими іскристими каскадами, енергійна, пружна, безупинна і безжальна, як саме життя.

— Ходімо, — сказав Класман уже на вулиці, — та вип’ємо ще кави.

Вони сіли до плетеного столика перед невеличким бістро. Випили гіркої чорної кави, і лише тоді Керну трохи полегшало на душі.

— А де ж останнє коло? — спитав він.

— Останнє коло — це ті численні сіромахи, що сидять собі самотні й голодують, — відповів Класман. — По тюрмах. На станціях метро. У недобудованих спорудах. І під арками мостів на берегах Сени.

Керн перевів погляд на потік людей, що безперервно сунув повз столики бістро.

— Скільки вам років? — поцікавився Класман.

— Двадцять один. Скоро вже буде двадцять два.

— Я так собі й подумав. — Класман помішав ложечкою в чашці. — У мене син вашого віку.

— Він теж тут?

— Ні, — відповів Класман. — Він у Німеччині.

Керн звів на нього погляд.

— Це кепсько, я розумію.

— Не для нього.

— Тим краще.

— Для нього було б гірше, коли б він був тут, — мовив Класман.

— Ви гадаєте? — Керн трохи здивовано глянув на Класмана.

— Так. Тут би я його скалічив.

— ІДо-що?

— Він доніс на мене. Через нього я мусив тікати з Німеччини.

— О, прокляття!.. — зітхнув Керн.

— Я католик, правовірний католик. А син — той уже кілька років був членом однієї з молодіжних організацій їхньої партії. У них там таких називають тепер ветеранами. Ви можете уявити собі, що це мені було не до душі, ну, і часом що-небудьта й скажеш. Хлопець дедалі більше виявляв непокору, а потім одного разу сказав мені, — приміром, як унтер-офіцер каже новобранцеві, — щоб я тримав язика за зубами, а то, мовляв, гірше буде. Пригрозив, розумієте? Я заліпив йому доброго ляща. Тоді він, розлючений, побіг з дому й виказав мене в гестапо. Слово в слово розповів усе, як я лаяв їхню партію, а там записали до протоколу. На моє щастя, там працював один мій знайомий, він одразу ж перестеріг мене по телефону. Я мусив якнайшвидше втекти з дому. А вже через годину по мене прийшла ціла команда — на чолі з моїм сином.

— Тут не до жартів, — мовив Керн.

Класман кивнув:

— Але йому теж буде не до жартів, якщо я колись повернуся додому.

— Може, тоді в нього буде вже свій син, який донесе на нього.

Класман спантеличено втупився в нього.

— Ви гадаєте, це триватиме так довго?

— Не знаю. Сам я вже й не уявляю, щоб колись довелося повернутись туди.

Штайнер прикріпив значок націонал-соціалістської партії на звороті лівого лацкана свого піджака.

— Прекрасна ідея, докторе! — сказав він. — Звідки ви його взяли?

Доктор Беєр усміхнувся.

— Від одного пацієнта. Зазнав аварії зі своїм авто поблизу Мур-тена. Я накладав шину йому на руку. Спершу він остерігався і все розхвалював там, у Німеччині; потім ми випили з ним по чарці-дру-гій коньяку, і він почав розносити всю ту лавочку. А партійний значок подарував мені на згадку. На жаль, він мусив повертатися на батьківщину.

— Будь благословен той чолов’яга! — Штайнер узяв зі столу синю папку й розкрив її. Там лежало кілька пропагандистських відозв і зверху оздоблений свастикою список. — Гадаю, цього досить. На цьому він вклепається по самі вуха.

Відозви й список він теж дістав у Беєра, якому всі ті речі з якихось загадкових причин надіслала кілька років тому штутгартська нацистська організація. Штайнер відібрав частину з них і вирушив у похід на Аммерса. Про все пережите тут Керном Беєр розповів йому.

— Коли ви рушаєте далі? — спитав Беєр.

— Об одинадцятій. Але перед тим ще занесу вам цей значок.

— Добре. Буду чекати на вас із пляшкою фандану.

Штайнер знайшов дім Аммерса й натиснув на кнопку дзвінка при вході. Вийшла служниця.

— Мені треба поговорити з паном Аммерсом, — заявив Штайнер. — Моє прізвище Губер.

Служниця зникла й за хвильку повернулася знову.

— А в якій справі?

«Ага, — подумав Штайнер, — це вже після Керна така обережність». Він знав, що Керна ні про що не питали.