Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Знаю, — відповіла Рут, — але це хибна думка, і вона ображає мене. Ми купимо трохи крепового паперу і зробимо з нього шикарні абажури. Коло цього столу ми будемо вивчати французьку мову й, визираючи надвір, милуватися клаптиком неба над отим дахом. Спатимемо на цих ліжках і вважатимемо їх найкращими в світі й, коли, прокинувшись, виглянемо у вікно, цей захаращений двір буде сповнений романтики, бо це один із дворів Парижа.

— Добре! — погодився Керн. — Тоді ходімо заразу їдальню. Там нам дадуть французький обід. Він теж має бути найкращим у світі!

їдальня готелю «Верден» містилася в підвалі, за що пожильці прозвали її катакомбами. Щоб туди потрапити, треба було подолати довгий, заплутаний шлях через площадки сходів, через коридори і якісь загадкові, пропахлі нафталіном кімнати, де повітря застоялось, наче вода в заболоченому ставку. їдальня була досить велика, бо водночас обслуговувала й готель «Інтернаціональ», що стояв поряд і належав сестрі хазяйки «Вердена».

Та спільна їдальня була центром тяжіння обох ветхих готелів. Емігрантам вона заміняла те, чим були для християн катакомби в стародавньому Римі. Якщо в «Інтернаціоналі» починалась перевірка, всі зникали через їдальню у «Верден», — і навпаки. Спільний підвал був справжнім порятунком.

Рут і Керн на хвилину нерішуче зупинились біля дверей. Навіть зараз, опівдні, в залі горіло світло, бо вікон не було. О цій порі електричне світло здавалося якимсь дивно недоречним і хоробливим — так, наче там лишилась частина часу, забута з учорашнього вечора.

— Диви, он Мариль! — вигукнув Керн.

— Де?'

— А он по той бік, під лампою! Оце несподіванка! Не встигли й поріг переступити, як уже маємо знайомих!

Тепер і Мариль побачив їх. Не вірячи своїм очам, він якусь мить поправляв окуляри, потім підвівся, пішов молодятам назустріч і потиснув їм руки.

— То дітки вже в Парижі! Просто неймовірно! А як же ви потрапили в старий «Верден»?

— Доктор Класман підказав нам.

— Ах, Класман! Ну, ви правильно зорієнтувалися. «Верден» — шикарне гніздечко. Ви тут з харчами?

— Так, але тільки на один день.

— Добре зробили. Завтра не беріть цього. Заплатіть за кімнату, а все інше купуйте самі. Так багато дешевше! Потім час від часу знову харчуйтесь тут, аби не псувати настрій хазяйці. Правильно зробили, що чкурнули з Відня. Там уже пахне смаленим.

— А як тут?

— Тут? Як вам сказати, юначе… Австрія, Чехословаччина, Швейцарія — то була маневрова війна для емігрантів, а Париж — війна позиційна. Передній край фронту. Сюди докотилися всі хвилі еміграції. Ви бачите он чоловіка з чорною, скуйовдженою чуприною? То італієць. А того з бородою? Росіянин. А через два місця далі? Іспанець. І ще через два місця далі поляк, а за ним двоє вірменів. З ними поряд чотири німці. Париж — остання надія і остання доля для всіх. — Він позирнув на годинник. — Ходімо, дітки! Скоро друга година. Якщо ви хочете попоїсти, то саме час. Щодо їжі французи народ точний. Після другої години вже нічого не лишиться.

Усі троє посідали до столу Мариля.

— Коли будете їсти тут, рекомендую вам он ту офіціантку-тов-стулю, — вів далі Мариль. — Вона ельзаска, і зовуть її Івонна. Не знаю, як це в неї виходить, але в її тарілках завжди більше їжі, ніжу всіх інших.

Івонна поставила на стіл тарілки з супом і розпливлася в усмішці.

— У вас, дітки, є гроші? — запитав Мариль.

— Тижнів так на два, — відповів Керн.

Мариль кивнув.

— Це добре. А ви вже подумали, що робити далі?

— Ні. Ми тільки вчора приїхали. А з чого тут живуть усі ці люди?

— Правильне питання, Керне. Почнемо з мене. Я живу з того, що пишу статейки для кількох емігрантських газеток. їх приймають і пла — тять мені, бо я колись був депутатом рейхстагу. У росіян у всіх є нан-сенівські паспорти і дозвіл працювати. Вони були першою хвилею еміграції. Ще двадцять років тому. Вони працюють офіціантами, кухарями, масажистами, портьє, шевцями, шоферами і тому подібне. Італійці теж здебільшого влаштовані, вони були другою хвилею. Ми, німці, частково ще маємо дійсні паспорти; дехто має навіть дозвіл працювати. В інших іще лишилось трохи грошей, які вони витрачають якомога ощадніше. Але більшість уже нічого не має. Ті нелегально працюють за їжу та за кілька франків. Продають усе, що в них ли-шилось. Он з того боку сидить адвокат — він підробляє перекладами та друкує на машинці. Його сусід, отой молодий, приводить грошовитих німців до нічних клубів і за це дістає комісійні. Актриса, що сидить навпроти нього, живе з хіромантії та астрології. Дехто дає уроки німецької мови, інші стали вчителями гімнастики. Кілька чоловік виходять ранками до критих ринків і носять там сапетки з овочами. Певна частина живе тільки тим, що одержує з бюро допомоги біженцям. Деякі торгують; інші — просто жебрачать і часом більше не повертаються сюди. Ви вже були в бюро допомоги біженцям?