Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Раптом щось загуркотіло в стіну. Рут стрепенулась.

— Що там? — сонним голосом спитала вона.

— Нічого, нічого. Спи, спи, Рут.

— Ти тут, еге?

— Я завжди з тобою, Рут, і люблю тебе.

— Добре… Не кидай мене… — І вона знов заснула.

— Ти коло мене, і я завжди з тобою, і весь цей бруд не обходить нас, і весь той бруд, крізь який нас женуть, — шепотів Керн, силкуючись заглушити непристойний шум погодинного готелю. — Ми тут самі, ми молоді, і наш сон чистий, невинний, Рут, мій ти любий поні з далеких, квітучих полів кохання…

Керн вийшов із бюро допомоги біженцям. Він і не сподівався почути щось більше, як почув там. Про дозвіл на проживання нема чого й думати. Допомогу надають лише в крайніх випадках. А працювати і з дозволом на проживання і без нього, ясна річ, заборонено.

Усе це не дуже засмутило Керна. Такі порядки в усіх країнах. І все ж якось жили тисячі емігрантів, тоді як за всіма законами їм судилося б давно померти з голоду.

У приймальні він трохи постояв. Кімната була повна людей. Керн пильно оглянув кожного. Потім підійшов до чоловіка, який сидів трохи осторонь, спокійний і розважливий на вигляд.

— Вибачте мені, — сказав Керн, — я хотів вас дещо спитати. Ви не скажете, де тут можна пожити без прописки? Я тільки вчора приїхав до Парижа.

— У вас є гроші? — спитав той, анітрохи не здивувавшись.

— Дещо є.

— Маєте змогу платити за кімнату шість франків на добу?

— Поки що маю.

— Тоді йдіть у готель «Верден», на Рю-де-Тюрен. Скажете хазяйці, що я прислав вас. Моє прізвище Кдасман. Доктор Кдасман, — додав чоловік з ноткою гіркого гумору в голосі.

— А той «Верден» безпечний од поліції?

— Безпечного для нас нічого немає. Там заповните анкетку без дати, яку в поліцію не здадуть. У разі перевірки ви завади можете сказати, ніби щойно прибули й анкету передадуть поліції завтра вранці, розумієте? Головне, щоб вас не злапали. Для цього там є шикарний підземний вихід. Та вам його покажуть. «Верден», власне, й не готель — це споруда, яку мудрий і завбачливий Господь Бог створив іще п’ятдесят років тому спеціально для емігрантів. Ви газету вже прочитали?

— Уже.

— Тоді віддайте її мені. На цьому ми з вами й квити.

— Гаразд. Щиро вдячний.

Керн пішов до Рут, що чекала на нього в кафе на розі того ж кварталу. Перед нею лежали план міста і французька граматика.

— Дивись, — мовила вона, — це я щойно купила в одній книгарні. Дешево. У букініста. По-моєму, це речі, потрібні нам для завоювання Парижа.

— Точно. Ми негайно ж і скористаємось ними. Давай поглянемо, де Рю-де-Тюрен.

Готель «Верден» являв собою стару будівлю, з якої вже обвалились великі шматки штукатурки. До нього вели невеличкі двері, за ними в ложі сиділа хазяйка, худюща жінка в чорному вбранні.

Калічачи французьку мову, Керн виклав їй своє прохання. Хазяйка оглянула обох молодят з ніг до голови своїми чорно-блискучими пташиними очима й коротко спитала:

— З харчами чи так?

— А скільки коштує з харчами?

— Двадцять франків за душу. їжа — тричі на день. Сніданок у своїй кімнаті, обід і вечеря вддальні.

— Я гадаю, на перший день візьмемо з харчами, — звернувся Керн німецькою до Рут. — Адже це можна змінити коли завгодно. Головне те, що на перший час ми матимемо дах над головою.

Рут мовчки кивнула.

— Тоді візьмемо з харчами, — сказав Керн. — А є різниця в ціні, якщо ми візьмемо одну кімнату на двох?

Хазяйка похитала головою.

— Вільних кімнат на дві особи зараз нема, інші кімнати сто сорок перша і сто сорок друга. — Вона кинула на стіл два ключі. — Платити щодня. Наперед.

— Гаразд.

Керн заповнив бланки заявок на прописку без дати, потім заплатив і взяв ключі. Біля кожного з них теліпалася величезна дерев’яна груша з випаленим номером кімнати.

Обидві кімнати містилися поряд. То були вузенькі комірчини з одномісними ліжками і вікнами удвір. Порівняно з ними кімната в «Гавані» здавалась палацом. Обдивившись, Керн зауважив:

— Справжні емігрантські трущоби. Безвідрадні, проте затишні. Вони обіцяють не більше, ніж можуть дати. Як по-твоєму?

— По-моєму, це прекрасні кімнати, — відповіла Рут. — У кожного є кімната і ліжко. Ти пригадай, як було в Празі! По троє і по четверо в кімнаті.

— Правда, а я це вже й забув. Я саме згадав квартиру Нойманів у Цюриху.

Рут усміхнулась.

— Ля — той сарай, де ми змокли до рубчика під доїдем.

— Ти підходиш до цього діла розумніше за мене. Але ти знаєш, чому я так подумав?