Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Був, — одказав Керн. — Сьогодні вранці.

— Нічого не одержали?

— Ні.

— Дарма, треба сходити ще раз. Нехай Рут піде до єврейського бюро, ви — до змішаного. А я приписаний до арійського. — Мариль зареготав. — Як бачите, злидні теж мають свою бюрократію. А ви стали там на облік?

— Ні, ще ні.

— Зробіть це завтра ж. Класман може вам допомогти. Він у цьому ділі експерт. Для Рут він може навіть спробувати добути дозвіл на проживання. Адже в неї є паспорт.

— Паспорту неї є, — мовив Керн, — але його чинність уже скінчилася, і їй довелося перейти кордон нелегально.

— Це не страшно. Паспорт є паспорт. Він ціниться на вагу золота! Класман вам усе роз’яснить.

Івонна поставила їм на стіл картоплю і тарілку з трьома шматками телятини. Керн усміхнувся їй. У відповідь вона розпливлася в усмішці.

— От бачите! — сказав Мариль. — Оце вам Івонна! Звичайна порція — шматочок м’яса, а вона приносить ще й добавку.

— Велике вам спасибі, Ів'онно, — мовила Рут.

Івонна усміхнулась іще ширше і, погойдуючись, мовчки пішла собі.

— Боже праведний! — сказав Керн. — Дозвіл на проживання Рут! їй, здається, щастить на це! У Швейцарії їй уже раздавали. Коли б хоч днів на три.

— Ви вже закинули свою хімію, Рут? — поцікавився Мариль.

— І так і ні. Закинула тимчасово.

— Правильно, — Мариль схвально кивнув. Потім показав на молодика, що сидів під вікном, тримаючи перед собою книжку. — Той хлопчина вже два роки миє посуд в одному нічному клубі. У Німеччині був студентом. А два тижні тому здобув у Франції диплом лікаря. Тим часом йому стало відомо, що тут його не візьмуть на роботу, зате можна влаштуватись у Кейптауні. Тепер він вивчає англійську мову з метою добути англійський диплом і виїхати до Південної Африки. І таке тут буває. Це вас хоч трохи тішить?

— Так.

— А вас, Керне?

— Мене все тішить. А як тут поліція?

— Досить млява. Стерегтися треба, проте вона не така в’їдлива, яку Швейцарії.

Оце для мене справжня втіха! — сказав Керн.

Наступного ранку Керн пішов із Класманом до бюро допомоги біженцям ставати на облік. Звідти вони попрямували до префектури.

— Заявлятись туди абсолютно безнадійно, — пояснив Класман. — Вас просто вишлють, і край. Проте корисно заглянути, що там робиться. Це нічим не загрожує. Приміщення поліції, так само як музеї та церкви, являють собою найбезпечніші місця для емігрантів.

— Авжеж, — погодився Керн. — Щоправда, про музеї я досі ще не думав.

Префектура містилася в цілому комплексі будівель, що утворювали великий внутрішній двір. Класман провів Керна через кілька воріт і дверей у великий зал, що чимось нагадував залізничну станцію. У стінах — довгі низки віконець, за якими сиділи службовці. Посеред залу стояли стільці без спинок. Кількасот відвідувачів сиділо, й стояло в довгих чергах до віконечок.

— Це зала обранців, — зазначив Класман, — мало не рай. Тут ви бачите людей із дозволом на проживання, який їм треба продовжити.

Керн одразу відчув атмосферу турбот, що тяжіла надлюдьми в цьому солідному приміщенні.

— Оце — рай? — перепитав він.

— Так. Он дивіться!

Класман показав на жінку, яка тільки-но відійшла од віконця неподалік. Вона з виразом нестямного захоплення втупилася в одержану з віконечка довідку з жаданим штампом. Потім підбігла до людей, що чекали своєї черги.

— Чотири тижні! — здушеним голосом вигукнула вона. — Продовжили на чотири тижні!

Класман з Керном перезирнулися.

— Чотири тижні — це в наші дні мало не ціле життя, скажіть?

Керн кивнув.

Тепер під віконцем стояв якийсь літній чоловік.

— Але що ж я маю робити? — розгублено спитав він.

Службовець щось так швидко протарабанив французькою, що Керн

нічого не зрозумів. Старий вислухав відповідь і знову, вдруге, спитав:

— Так, але що ж мені тепер робити?

Службовець повторив свою скоромовку, передихнув і гукнув:

— Хто там далі? — й узяв, нові документи, подані через голову старого.

Дідок озирнувся:

— Я ж іще не закінчив! Я ж не знаю, що мені далі.робити. Куди ж мені тепер іти? — знову звернувся він до службовця.

Той щось буркнув і заглибився в папери. Старий усе ще міцно тримався за підвіконня, немов потопельник за дошку.

— Що ж мені робити, коли ви не продовжуєте мого документа? — допитувався він.

Службовець уже не звертав на нього уваги. Тоді старий обернувся до людей, що стояли в черзі:

— Ну що я маю тепер робити?

Він дивився на стіну скам’янілих, змучених турботами, зацькованих облич. Ніхто йому не відповів; проте ніхто його й не відтісняв од віконця: люди обережно подавали свої документи через голову старого у віконце, намагаючись не штовхнути його.