Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Це правда. — Керн усе ще не міг відірвати погляду від злодія. Хотілось піти геть, але він не міг. — І всі ваші документи… все це, звичайно, шахрайство!

— Уявіть собі, що ні! — відповів Біцдинг. — У концтаборі я був. — Він зареготав. — Щоправда, за крадіжку в одного гауляйтера. Досить рідкісний випадок!

Він націлився виделкою в останню котлету, що лишалася в тарілці. Та тієї ж миті вона опинилась у Керна в руці.

— Можете затівати скандал, — сказав він.

Біндинг оскалився.

— Не збираюся! Я вже наївся. Попросіть тарілку й покладіть собі решту брюссельської капусти. Я навіть готовий почастувати вас кухлем пива!

Керн нічого не відповів. Ще мить — і він кинеться в бійку, вхопивши, що потрапить під руку. Він круто повернувся й пішов з трофейною котлетою в руці. Біля стійки попросив паперу, щоб загорнути її. Буфетниця цікаво позирнула на нього. Потім виловила з скляної банки два огірки.

— Ось нате, — мовйла вона. — Так буде смачніше.

Керн узяв огірки.

— Дякую, — сказав він. — Щиро дякую.

«Буде вечеря для Рут, — промайнуло в голові. — Добра вечеря, грім його побий, за сорок франків!»

Біля дверей він озирнувся ще раз. Біндинг усе ще дивився на нього. Керн сплюнув. Біндинг, посміхаючись, відсалютував йому двома пальцями правої руки.

За Берном став накрапати дощ. У Рут і Керна вже не вистачало грошей, щоб доїхати поїздом до найближчого міста. Щоправда, у них ще був невеличкий непорушний резерв, але його вони вирішили не чіпати до Франції. Кілометрів з п’ятдесят їх підвезла попутна автомашина. Далі довелося йти пішки. Керн лише зрідка наважувався щось продати в селах. Там це надто впадало в очі. Більше як одна ніч в тому самому селі вони не ночували. Заходили в село пізно ввечері, коли поліцій-ні відділки вже зачинені, а вирушали рано-вранці, ще до їхнього відкриття. Отож, коли наставав час подавати жандармерії заявки про пожильців, їх уже не було в селі. Біндерові списки в тій частині Швейцарії не допомагали — вони охоплювали тільки великі міста.

Поблизу Муртена молодята заночували в порожньому сараї. Уночі почалася злива. Покрівля на сараї була дірява, і коли вони проки-

нулись, то вже промокли до нитки. Хотіли підсушити свій одяг, та не могли розпалити вогонь. Усе було мокре, і вони ледве знайшли місцинку, де не протікало. Тісно притулившись одне до одного, щоб зігрітися, вони поснули, але їхні пальта, що заміняли їм ковдри, були надто мокрі — і молодята знову прокинулись відхолоду. Так дочекалися світанку і вже тоді рушили далі.

— Ми зігріємось відходи, — мовив Керн. — А за годину десь роздобудемо й по склянці гарячої кави.

Рут кивнула.

— Може, сонечко проб’ється крізь хмари. Тоді ми швидко просохнемо.

Але цілий день було холодно й вітряно. Над полями мчали чорні хмари, поливаючи їх рясним дощем. То був перший холодний день за місяць. Хмари низько звисали пасмами, а надвечір знову линула страшенна злива. Молодята зайшли переждати її до маленької каплиці. Якось несподівано стемніло, а потім загуркотів грім; блискавки мигтіли за кольоровими шибками, на яких святі в голубих і червоних хламидах тримали в руках стрічки з сентенціями про спокій на небі та в душі.

Керн помітив, що Рут тремтить.

— Тобі дуже холодно? — спитав він.

— Ні, недуже…

— Давай трохи походимо, так буде краще. Я боюся, щоб ти не застудилася.

— Я не застуджуся. Дай мені тільки трохи посидіти.

— Ти стомилася?

— Ні. Але хочеться ще хоч трішки посидіти.

— А може, все ж краще трохи походити? Хоча б кілька хвилин? У мокрому одязі не можна так довго сидіти. Надто холодна ця кам’яна долівка.

— Ну, добре…

Вони почали ходити. їхні кроки гучно лунали в безлюдній каплиці. Проходили повз сповідальню, зелена завіса якої надималась від протягу, навколо вівтаря, до ризниці — і знов повертались назад.

— До Муртена лишилося дев’ять кілометрів, — зауважив Керн. — Треба подбати про те, щоб десь ближче знайти притулок.

— Дев’ять кілометрів ми ще легко подолаємо.

Керн щось пробурмотів собі під ніс.

— Що ти сказав? — спитала Рут.

— Та нічого. Проклинаю одну людину на прізвище Біндинг.

Рут узяла його під руку.

— Забудь про нього. Так буде краще. Здається, вже й дощушухає.

Вони вийшли з каплиці. Ще крапало, але над горами стояла величезна райдуга, перевиснувши через усю долину велетенським барвистим мостом. За лісами з розриву хмар могутнім потоком лилось на землю жовтаве світло. Самого сонця вони не бачили — видно було тільки світло, що струменіло з хмар, наче осяяний туман.