Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Цього я не можу зробити! — флегматично відповів чиновник. — Це суперечить інструкціям. Я повинен доставити вас у поліцію — такий мій обов’язок. У крайньому разі ви можете втекти від мене, проти цього я, звичайно, нічого не вдію. — Він зупинився. — Якщо ви, скажімо, побіжите вздовж вулиці й одразу сховаєтесь там за рогом — тоді ви вільні, я вже не встигну вистрілити. — І нетерпляче зиркнув на Керна: — Ну, коли так, то я зараз надіну вам наручники! От халепа, куди ж це вони поділися?..

Жандарм трохи одвернувсй, ніби старанно шукаючи щось по кишенях.

— Спасибі! — кинув Керн і помчав геть.

На розі він, не зупиняючись, на мить озирнувся. Жандарм стояв на місці й, узявшись у боки, сміявся йому вслід.

Уночі Керн прокинувся, почувши, як важко й часто дихає Рут. Помацав їй лоб: він був гарячий і вологий. Будити її Керн не наважився: во-на спала хоч і неспокійним, але глибоким сном. У повітрі стояв густий запах сіна, хоч воно й було вкрите грубим сукном та ряднами. Невдовзі Рут прокинулася сама. Заспаним, дитячим голоском вона попросила води. Керн подав їй кухоль, вона жадібно припала до нього вустами.

— Тобі жарко? — спитав він.

— Дуже жарко. Та, можливо, це так парить від сіна. У мене пересихає в горлі.

— Коли б хоч у тебе не піднялася температура.

— Температурити я не маю права. Мені не можна захворіти. Та я й не хвора. Ні, не хвора. — Вона повернулась, поклала голову йому під пахву і знову заснула.

Керн лежав тихо, не ворушився. От якби було світло, щоб побачити обличчя Рут. По тому, що воно було гаряче й вологе, він відчував: у неї таки, певно, температура. Але кишенькового ліхтарика в нього не було. Тому він лежав непорушно, прислухаючись до прискореного, короткого подиху Рут і Спостерігаючи, як страшенно повільно повзуть стрілки на освітленому циферблаті його годинника; що, наче далека, ледь освітлена пекельна машина часу, миготів у пітьмі. Унизу вовтузились вівці, часом чути було їхнє сонне стогнання, і здавалося, доведеться довгі роки чекати, поки, віщуючи ранок, засіріє кругле віконце.

Рут прокинулась.

— Людвігу, дай мені води.

Керн подав їй кухоль.

— У тебе гарячка, Рут. Ти можеш годину побути тут сама?

— Можу.

— Я тільки збігаю до містечка дістати чогось від жару.

Прийшов хазяїн і відімкнув кошару. Керн розповів йому, що сталося. Той спохмурнів.

— Тоді її, певно, треба везти до лікарні. Тут їй не можна лишатися.

— Почекаємо до полудня, може, їй стане краще.

Незважаючи на небезпеку зустрітися з тим жандармом або з кимось

із сім’ї Аммерсів, Керн подався до містечка, знайшов аптеку й попросив аптекаря позичити йому термометр. Провізор позичив, але під грошову заставу. Керн купив іще тюбик арканолю й побіг назад.

Температура в Рут досягала 38,5 градуса. Вона проковтнула дві таблетки, потім Керн закутав її в пальто і в свою куртку, ще й прикрив сіном. Незважаючи на ліки, опівдні температура піднялася до 39 градусів.

Селянин почухав потилицю:

— їй потрібен догляд. На вашому місці я б одвіз її до лікарні.

— Я не хочу до лікарні, — стиха прохрипіла Рут. — Завтра я буду знову здорова.

— Щось не схоже на те, — заперечив селянин. — Вам би слід лежати в ліжку, в кімнаті, а не тут, на сіннику.

— Ні, тут мені тепло й затишно. Будь ласка, дозвольте мені лежати тут.

Селянин спустився вниз, і Керн пішов за ним.

— Чого вона не хоче йти звідси? — спитав селянин.

— Бо тоді ми з нею розлучимось.

— Ну то й що ж такого? Адже ви можете почекати на неї.

— Якщо вона ляже в лікарню, там виявиться, що в неї немає паспорта. Можливо, там її й залишать, хоча в нас на це й не вистачить грошей, але потім поліція випхне її через кордон, а я не знатиму, де й коли.

Селянин похитав головою.

— І ви справді нічого не накоїли? Не вчинили ніякого злочину?

— Ми не маємо паспортів і не можемо їх одержати — оце вся наша провина.

— Я не про це. Чи ви не вкрали чого-небудь, не обдурили когось абощо?

— Ні.

— І все-таки вас переслідують так, ніби скрізь висять оголошення про вас як про злочинців?

— Так.

Селянин сплюнув.

— От і розберись тут, хто може. Простій людині цього не збагнути.

— А я вже збагнув, — мовив Керн.

— Можливо, в неї, — селянин кивнув на горище, — запалення легенів, ви це розумієте?

— Запалення легенів? — Керн втупився в нього зляканими очима. — Це неможливо! Це ж було б небезпечно для життя!

— Авжеж, — погодився селянин. — Того ж то я й балакаю з вами.

— А може, в неї грип.