Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Може, подумаєте до завтра, — сказав він. — Адже я можуйце раз прийти.

Господиня глянула на нього якось ніби аж злякано.

— Може, вип’єте чашку кави? — спитала потім.

Керн уже давненько не пив кави.

— Якщо у вас саме є готова…

— Звичайно! Я зараз! Хвилиночку.

Вона пропхнулася в двері, незграбно, мов товстуля, проте швидко. Сестра лишилася в кімнаті.

— Чашечку кави — це мені зараз до речі, — мовив Керн, аби щось та сказати.

Сестра господині пирхнула зо сміху, мов індичка, і раптом замовкла, ніби проковтнула язика. Керн здивовано глянув на неї. Вона схилилась і чмихнула носом.

Увійшла господиня й поставила на стіл перед Керном чашку гарячої кави.

— Пийте собі спокійно, — сказала вона гостинним тоном. — Вам же нема куди поспішати, а кава дуже гаряча.

Сестра пирснула сміхом і одразу ж перелякано зігнулась.

Але Керн так і не встиг випити кави. Двері розчинились, до кімнати коротенькими, пружними кроками ввійшов Аммерс, а за ним — похмурий жандарм.

Аммерс урочистим жестом показав на Керна.

— Пане жандарм, виконуйте свій обов’язок! Бездомний і безпаспортний індивідуум, викинутий з німецького райху!

Керн заціпенів. Жандарм нерішуче оглянув його. Потім буркнув:

— Ну, ходімо!

Якусь мить у Керна було таке відчуття, наче йому паралізувало мозок. Він міг чекати чого завгодно, але не такого. Поволі, машинально, наче в сповільненому фільмі, він зібрав свої речі. Потім так само повільно підвівся.

— Так от, значить, для чого ця кава і вся гостинність! — затинаючись, насилу вимовив він, ніби сам для себе хотів з’ясувати, що сталося. — Лише для того, щоб довше затримати мене! От для чого! — Він стиснув кулаки й ступив крок до Аммерса. Той відсахнувся. — Не жахайтесь, — мовив Керн тихо, — я і пальцем не торкну вас! Я тільки прокляну вас. Я проклинаю вас і ваших дітей і вашу жінку всією силою своєї душі! Хай упадуть на ваші голови всі нещастя світу! Хай ваші діти повстануть проти вас і кинуть вас на старість самотнього, в горі та в злиднях!

Аммерс пополотнів. Його цапина борідка тремтіла.

— Захистіть мене! — звелів він жандармові.

— Він ще не образив вас, — флегматично відповів той. — Поки що він тільки прокляв вас. Коли б він назвав вас, скажімо, смердючим донощиком — тоді це була б образа, і саме в слові «смердючий».

Аммерс люто визвірився на нього:

— Виконуйте свій обов’язок!

— Пане Аммерс, — спокійно заявив жандарм. — Я не потребую ваших вказівок. Для цього в мене є начальство. Ви заявили на людину, я прийшов, а щодалі буде — це вже моє діло. Ходімо зі мною! — звернувся він до Керна.

Вони обидва вийшли. За ними грюкнули двері. Немов очманілий, Керн ішов поряд із службовцем поліції. Він ще й досі не міг отямитись. Щось підсвідоме волало в ньому: «А як же Рут?..» Але далі він просто не наважувався думати.

— Ех, голубе… — озвався жандарм через якийсь час. — Іноді овечка таки потрапляє до гієни… Хіба ви не знали, хто він такий? Це шпигун німецької нацистської партії в нашому місті. Він виказав уже чимало людей.

— Боже мій! — простогнав Керн.

— Ось так, — вів далі жандарм. — Це називається вскочити в халепу, еге?

Керн мовчав.

— Не знаю… — апатично сказав він трохи згодом. — Я лише знаю, що на мене чекає одна хвора людина.

Жандарм озирнувся навколо й знизав плечима.

— Усе це нічого не допоможе. Та мене це й не обходить. Я повинен доставити вас у поліцію. — Він знов озирнувся навколо. На вулиці не було ні душі. — Я б не радив вам тікати, — вів далі жандарм. — Це безнадійна річ. Щоправда, у мене вивихнута нога і я не можу бігти за вами, але я б одразу окликнув вас і потім, якщо ви не зупинитесь, вийняв би револьвер. — Він запитливо дивився Керну в обличчя. — Звичайно, для цього потрібен певний час, — додав потім. — Можливо, за той час ви встигли б таки дременутшвід мене, особливо в такому Місці, як оце, де ми проходимо: всілякі завулки та повороти — де вже там стріляти… Якби ви тут тікали, я таки справді не зміг би вас піймати. Мені треба було з самого початку надіти на вас наручники.

Несподівано Керн ніби прокинувся: в голові прояснилося і блискавкою майнула шалена надія. Він витріщився на жандарма.

А той байдуже йшов собі далі.

— Знаєте… — озвався він згодом, — для деяких речей просто почуваєш себе надто пристойною людиною.

Керн відчув, як від хвилювання у нього змокріли долоні.

— Послухайте, — квапливо почав він, — мене чекає людина, яка без мене загине! Відпустіть мене! Ми пробираємось до Франції, так чи інакше хочемо покинути Швейцарію, то чи не однаково — яким шляхом!