Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Рут, — мовив він, — якщо ми захочемо побратись… то, знаєш, ми ніяк не зможемо цього зробити. Бо в нас немає документів.

— Знаю. Але давай про це не будемо турбуватись. І, власне, навіщо нам взагалі мати дві кімнати?

Керн засміявся.

— З поваги до високоморальних швейцарців. Жити непрописа-ними — це ще сяк-так, але неодруженими — просто неможливо!

Наступного ранку він почекав до десятої години, потім пішов до своєї кімнати по валізу. Хотів виписати собі кілька адрес, а потім Бін-динг нехай собі ще поспить.

Проте в кімнаті вже нікого не було. Певно, Біндингуже знову вирушив у путь. Керн розкрив валізу. Вона виявилася не замкненою, і це здивувало Керна. Він був певен, що вчора ввечері замикав її. Іще здавалось, ніби й флакони лежать не так, як лежали раніше. Керн гарячково нишпорив по валізі. Маленький конверт у потаємній боковій кишеньці лежав на місці. Він розкрив його і одразу ж побачив, що швейцарські гроші зникли. Лише дві австрійські п’ятишилінгові банкноти випали з конверта»

Він ще раз обшукав усю валізу; перевірив кишені костюма, хоча був певний, що грошей туди не клав. Він ніколи нічого не носив при собі — на той випадок, коли його спіймають на вулиці. Тоді принаймні в Рут залишиться валіза й гроші. Проте сорок франків зникли.

Керн сів на підлогу поряд із валізою.

— Ах ти, шахрай! — не тямлячи себе, бурмотів він. — От проклятий шахрай! Ну де це таке бачено?!

Він посидів ще трохи на підлозі, подумав, чи сказати про все Рут, але потім вирішив, що зробить це лише в крайньому разі. Не хотів її хвилювати, поки можна було обійтися без цього.

Нарешті він вийняв списки Біндера і виписав із них собі кілька бернських адрес. Потім напхав повні кишені милом, шнурками до черевиків, англійськими шпильками та пляшечками туалетної води й пішов сходами вниз. Унизу зустрів хазяїна.

— Ви знаєте чоловіка на ймення Рихард Біндинг? — спитав Керн.

Хазяїн трохи подумав, потім похитав головою.

— Я маю на увазі чоловіка, який учора ввечері приходив сюди. Він просив у вас кімнату.

— Учора ввечері ніхто кімнати не просив. Мене ж тут зовсім не було. До дванадцятої години ночі я грав у кеглі.

— Он як? А вільні кімнати у вас були?

— Так, було три. Вони ще й досі вільні. А ви ще когось чекаєте? Можете взяти номер сьомий, у вашому коридорі.

— Ні. Гадаю, той, кого я чекаю, не повернеться сюди. Він, певно, вже рушив до Цюриха.

До полудня Керн заробив три франки. Він зайшов до якогось дешевого ресторанчика з’їсти бутерброд, щоб потім одразу ж знову піти зі своїм товаром по квартирах.

Стоячи біля стійки буфету, Керн жадібно поглинав свій сухий обід. Раптом у нього мало не випав з руки сендвіч: біля одного з найдальших столиків він побачив Біндинга!

Керн- рішуче запхнув решту бутерброда в рот, проковтнув його й поволі попрямував до того столу. Біндинг сидів сам, спершись ліктями на стіл, над великою тарілкою з відбивними котлетами, брюссельською капустою та картоплею і зі смаком їв.

Він звів очі тільки тоді, коли Керн підійшов до нього майже впритул.

— Ба, кого я бачу! — байдуже промовив Біндинг. — Як ся маєте?

— У мене з валізи зникло сорок франків, — сказав Керн.

— Це прикро, — відповів Біндинг, ковтаючи великий шматок котлети. — Справді прикро!

— Давайте сюди решту, яка ще лишилась у вас, і на тому справі кінець.

Біндинг відпив ковток пива і витер губи.

— З нею і так покінчено, — спокійно заявив він. — Які ще наміри у вас?

Керн спантеличено дивився на Біндинга. Охоплений гнівом, він ще не встиг подумати про те, що справді нічого не може зробити. Якщо звернеться до поліції, там спитають про документи, заарештують разом із злодієм і вишлють… Він примруженими очима оглянув Біндинга.

— У вас нема ніяких шансів, — зауважив той. — Боксер я добрий. На сорок фунтів важчий за вас. А крім того, за скандал у ресторані потрапите в поліцію, а там і вишлють.

Тієї миті Керн мало цікавився тим, що станеться з ним самим, але він подумав про Рут. Біндинг мав рацію: у нього не було можливості вжити якихось заходів.

— Ви часто вдаєтеся до подібних операцій? — тільки й спитав він.

— З цього живу. І, як бачите, непогано.

Від безсило! люті Керн мало не задихнувся.

— Поверніть принаймні двадцять франків, — хрипко вимовив він. — Мені потрібні ті гроші. Не для мене самого. Для іншої людини, якій вони належать.

Біндинг похитав головою.

— Мені самому потрібні ті гроші. Ви дешево відбулися. За сорок франків дістали найбільшу в житті науку: не будьте таким довірливим!