Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Жінка почала поволі, ретельно втирати крем в обличчя. З Гольдбахом вона говорила без будь-якого інтересу, з жахливою байдужістю. А він стояв біля дверей, дивлячись на неї, жадаючи хоча б теплого слова. Чиста рожева шкіра на плечах жінки миготіла в світлі лампи. Тіло в неї було пишне, пухке.

— Ну, знайшов ти що-небудь? — спитала вона.

Гольдбах похнюпився.

— Ти ж знаєш, Лєно, я ще не маю дозволу на роботу. Був у колеги Гепфнера… він теж нічим не може допомогти. Усе це триває так жахливо довго…

— Так, це вже триває надто довго.

— Я роблю все, що можу, Лєно.

— Так, я знаю. Але я стомилась.

— Я вже йду, на добраніч.

Гольдбах зачинив за собою двері. Він уже не знав, що йому й робити. Забігти до неї знову й просити зрозуміти його, благати дозволу лишитись у неї хоча б на одну ніч, чи, може… Він безсило стиснув кулаки. «Відлупцювати, — майнуло в голові, — все приниження, всю свою ганьбу вимолотити на тому рожевому м’ясі, хоч раз дати собі волю, вилити увесь свій гнів, розгромити її кімнату і бити, бити, поки з її холодних, байдужих і пихатих уст вирветься принаймні зойк, поки вона заголосить і її виплекане тіло заб’ється в корчах на підлозі…»

Тремтячи всім тілом, Гольдбах прислухався. Карбатке… ні, здається, Карбутке було прізвище того чоловіка; присадкуватий хлопчина, з низьким, мало не до брів зарослим лобом, а обличчя — якраз таким обиватель уявляє собі обличчя вбивці… Трудно було домогтися виправдання для людини з таким обличчям, посилаючись надії в стані афекту. Чолов’яга той вибив дівчині зуби, зламав руку й розірвав губу; її очі ще й на суді були запухлі — так він її побив; і, незважаючи на це, вона була просто-таки по-собачому віддана такій тварюці — а може, саме тому. Виправдальний вирок, якого він, Гольдбах, тоді добився, був його великим успіхом. Глибоко психологічний шедевр захисту, як зазначив колега Кон-третій, поздоровляючи його.

Гольдбах безсило опустив руки. Перед ним на столику лежали зразки дешевих краваток зі штучного шовку. Ось воно яке життя… А як переконливо й дотепно він доводив — тоді, в кімнаті оборонців, серед своїх колег, — що любов жінки жадає володаря і господаря! Це було тоді, коли він заробляв шістдесят тисяч марок на рік і дарував Лєні коштовні прикраси, виручкою від продажу яких вона тепер користується сама.

Він прислухався до того, як Лєна лягає спати. Так він робив щовечора, ненавидів себе за це, але не міг інакше. Коли почув, яку суміжній кімнаті рипнули пружини ліжка, у нього обличчя взялося плямами. Гольдбах міцно стиснув зуби, підійшов до дзеркала й подивився на себе. Потім узяв стілець і поставив посеред кімнати. «Припустімо, в дев’ятому ряду третя від краю жінка сховала ключ собі в черевик…» — пробурмотів він. Потім уважно ступив дев’ять коротеньких кроків у напрямі стільця, примружив праве око, провів трьома пальцями по чолу, виставив наперед ліву ступню, посунув її далі — тепер він цілком сконцентрувався на своїй ролі, він виразно бачив, як Штайнер шукає сховану річ, і посунув ліву ступню ще трохи наперед.

А на стіні в червонястому світлі електролампи коливалась його тінь — химерна й жалюгідна.

— Де ж тепер наш синок і що він поробляє, Ліло? — приблизно в той самий час мовив Штайнер. — їй-богу, справа не тільки в тому, що цей Гольдбах такий недотепа, — я справді часто скучаю за хлопцем!

Керн і Рут уже були в Берні. Оселилися в пансіоні «Барвінок», що значився в списках у Біндера. Там можна було прожити днів зо два, не заявляючись у поліції.

Пізно ввечері другого дня до Кернової кімнати хтось постукав. Керн уже роздягнувся й хотів лягати в постіль. Завмерши на місці, він прислухався. У двері постукали вдруге. Хлопець тихенько, босоніж підбіг до вікна: стрибати вниз високо, ринви, по якій можна здертися на дах', поблизу теж не було. Керн поволі повернувся назад і відчинив двері.

У коридорі стояв чоловік років тридцяти, на цілу голову вищий за Керна, кругловидий, з водянисто-блакитними очима й білявою кучерявою чуприною; він тримав у руках сірого велюрового капелюха, нервово перебираючи по ньому пальцями.

— Вибачте мені, — сказав чоловік, — я такий самий емігрант, як і ви…

Кернові раптом стало так легко, ніби в нього виросли крила. «Врятований! — промайнуло у нього в голові. — Отже, це не поліція!»

— Я у великій скруті, — вів далі незнайомий. — Моє прізвище Біндинг. Рихард Біндинг. Я добираюсь до Цюриха і не маю жодного сантима, щоб оплатити притулок на ніч. Я не збираюся просити у вас грошей, лише хотів спитати, чи не дозволите ви мені переночувати отут, на підлозі…