Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Трохи забуття часом потрібніше, ніж наїстись до пуття, пане комерційний раднику, — спокійно зауважив Біндер.

— Пусті відмовки! Такій молоді не місце в барах.

— Але й серед бродяг на дорогах теж… — зауважив Біндер.

— Дозвольте познайомити? — сказав Керн і обернувся до Рут. — Цей добродій, що так розхвилювався через нас, — пан комерційний радник Оппенгайм. Він купив у мене брусочок мила, і я заробив на цьому сорок сантимів.

Оппенгайм спантеличено витріщився на нього. Потім пирхнув, процідивши крізь зуби щось схоже на «Нахабство!» і, ніби карбуючи кожен крок, пішов геть.

— А що, власне, сталося? — запитала Рут.

— Звичайнісіньке явище в світі, — саркастичним тоном пояснив Біндер. — Свідома доброчинність. Твердіша за камінь.

Рут підвелася.

— Він же, певно, покличе поліцію! Нам треба тікати звідси!

— Для цього він надто боягузливий. Побоїться зайвого клопоту.

— І все ж краще ходімо звідси!

— Ну, гаразд.

Біндер розплатився, і вони попрямували до свого пансіону. Поблизу вокзалу вони побачили двох чоловіків, які йшли їм назустріч.

— Обережно! — прошепотів Біндер. — Детектив! Тримайтеся вільно.

Керн почав тихенько посвистувати, взяв Рут під руку й пішов повільніше. Рут поривалася йти швидше. Він стиснув її лікоть і, сміючись, неквапно плентався далі.

Чоловіки порівнялися з ними. Один невимушено смоктав сигару. Другим виявився Фогт. Упізнавши їх, він ледве помітно подав знак очима: мовляв, не те вийшло…

За хвилину Керн озирнувся. Фогта з детективом уже не було видно.

— Курс на Базель, поїздом о дванадцятій п’ятдесят, до кордону, — тоном фахівця пояснив Біндер.

Керн кивнув:

— Видно, трапився надто людяний судця.

Вони йшли далі. Рут знизала плечима, наче від холоду.

— Якось тут стало моторошно, — мовила вона.

— Рушайте до Франції, — сказав Біндер. — Париж. Найзручніше для нас — велике місто.

— А чом би й вам не податися туди?

— Я ані слова не знаю французькою. До того ж я фахівець по Швейцарії. Ну, а крім цього… — він замовк на півслові.

Далі вони йшли мовчки. З озера повівав свіжий вітерець. А над ними простиралося небо — широке, сталево-сіре, чуже.

Перед Штайнером сидів колишній адвокат берлінської судової палати доктор Гольдбах-другий. Недавно він став медіумом на сеансах телепатії. Штайнер натрапив на нього в кафе Шперлера.

Гольдбаху було років під п’ятдесят; його провадили з Німеччини як єврея. Він торгував краватками й нелегально давав юридичні консультації. Але заробляв на цьому лише стільки, щоб не померти з голоду. У нього була тридцятирічна красуня-дружина, яку він щиро любив. Досі вона жила з того, що продавала свої прикраси; проте Гольдбах знав, що, певно, не вбереже її. Штайнер вислухав його сумну сповідь і влаштував бідолаху до себе помічником на вечірні спектаклі. А вдень Гольдбах мав змогу займатися своїми звичними справами.

Та невдовзі виявилося, що для ролі медіума Гольдбах не годиться. Він усе забував, усе переплутував і врешті-решт зводив нанівець увесь атракціон. А потім уночі сидів, мов прибитий, перед Штайнером і благав не виганяти його з роботи.

— Гольдбаху, — казав Штайнер, — сьогодні вийшло особливо погано! Далебі, так діло не піде. Адже так ви змушуєте мене бути справді ясновидцем!

А Гольдбах дивився на нього очима смертельно пораненої вівчарки.

— Ада<���е це так просто, — вів далі Штайнер. — Число ваших кроків до першої підпори шатра показує, у котрому ряду сидить потрібний мені глядач. Заплющене праве око означає — жінка, а ліве — чоловік. Кількість непомітно показаних пальців — номер місця, рахуючи зліва. Виставлена вперед права ступня — означає, що річ захована вище пояса, ліва ступня — нижче пояса. Чим більше виставлена ступня, тим вище або нижче від пояса. Ми спеціально змінили всю систему заради вас, бо ви занадто вертлявий.

Адвокат весь час нервово хапався за свій комірець.

— Пане Штайнер, — винуватим тоном говорив він, — я все вивчив напам’ять, повторюю на самоті щодня. Ну, Бог його знає, чого так виходить: наче мене хто зурочив…

— Але ж, Гольдбаху, — терпляче доводив Штайнер, — у вашій практиці вам доводилось набагато більше тримати в голові!

Гольдбах заломив руки.

— Я знаю напам’ять увесь цивільний кодекс, знаю сотні різних доповнень і ухвал, повірте мені, пане Штайнер, я зі своєю пам’яттю був грозою для суддів, а тут…

Штайнер крутнув головою.

— Адже дитина може більше запам’ятати. Вісім умовних знаків, не більше! І потім ще чотири для рідкісних випадків.