Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Ходімо, — сказала Рут. — Уже ви погоджується.

Аж увечері вони підійшли до якоїсь кошари. Чабан, літній мовчазний селянин, сидів перед дверима. Дві вівчарки лежали коло його ніг. Побачивши молодят, вони кинулись їм назустріч. Селянин вийняв люльку з рота і посвистом завернув собак назад.

Керн підійшов до нього.

— Чи не можна у вас тут переночувати? Ми мокрі й так стомилися, що далі вже не можемо йти.

Вівчар, не поспішаючи, оглядав його. Нарешті вимовив:

— Нагорі є сінник.

— А нам більше нічого й не треба.

Селянин знову довгенько помовчав, дивлячись на Керна.

— Давайте сюди ваші сірники й сигарети, — сказав потім. — Бо там багато сіна.

Керн віддав.

— Там, усередині, вилізете нагору по драбині, — пояснив селянин. — Я замкну за вами двері. Я живу в містечку. А завтра вранці випущу вас.

— Спасибі. Велике вам спасибь

Молодята вилізли по драбині. На горищі було майже зовсім темно і досить тепло. Невдовзі до них піднявся селянин. Він приніс їм винограду, трохи бринзи і чорного хліба.

— А тепер я замкну вас, — мовив він. — На добраніч.

— На добраніч. І велике вам спасибі.

Вони посиділи тихо, прислухаючись, поки селянин не спустився вниз. Потім поскидали з себе мокрий одяг і розстелили його на сіні. А далі повиймали з валіз свої піжами, одягли їх і почали їсти. Вони дуже зголодніли.

— Ну як — смачно? — запитав Керн.

— Надзвичайно! — Рут пригорнулась до нього.

— Пощастило нам, правда?

Дівчина закивала.

Унизу селянин замкнув двері. На горищі було кругле віконечко. Молодята посідали біля нього й дивились, як селянин іде додому. Небо прояснилося. Його вечірня синь відбивалася в озері, наче в дзеркалі. Селянин ішов спокійним кроком людини, яка весь час живе серед природи. Крім нього, ніде не видно було ні душі. Він ішов самотній скошеними полями, і здавалося, ніби він несе на своїх темних плечах усе небо.

Вони сиділи біля віконця, аж поки вечірні сутінки забарвили все у сірий колір. Гра тіней перетворювала купи сіна позад них на фантастичні гори. З горища видно було й овець: невиразно ворушились кошлаті слини, чулася мішанина приглушених звуків, що поволі стихали і згодом зовсім завмерли.

Уранці прийшов селянин і відімкнув кошару. Керн зліз до нього вниз. Рут іще спала. Личко в неї порожевіло, дихала вона часто. Керн допоміг селянину вигнати овець.

— Може дозволите нам пробути тут іще один день? — спитав він. — Ми охоче допоможемо вам за це, коли не заперечуєте.

— Допомагати тут особливо нічого. Проте лишайтесь на здоров’я, якщо хочете.

— Спасибі.

Керн розпитав, де в їхньому містечку живуть німці. У списках Біндера воно не значилось. Селянин назвав йому кілька прізвищ і розповів, як знайти тих людей.

Надвечір, коли вже смеркалось, Керн пішов до містечка. Перший дім він знайшов легко. То була біленька вілла, обрамлена садком. Охайна служниця відчинила двері й одразу ж повела його в передпокій, замість змусити чекати за порогом. «Добра прикмета», — подумав Керн.

— Можна поговорити з паном Аммерсом? Або з фрау Аммерс? — спитав він.

— Хвилиночку…

Дівчина зникла, невдовзі повернулась і провела його в салон, обставлений новими меблями з червоного дерева. Підлога була така навоскована, що Керн посковзнувся і мало не впав. Усі меблі були вкриті мереживними скатерками та серветками.

За хвилину вийшов пан Аммерс. То був невисокий на зріст чоловік із білою гострою борідкою, на вигляд співчутливий. З двох історій, що були у нього в запасі, Керн наважився розповісти правдиву.

Аммерс привітно вислухав його.

— Отже, ви емігрант без паспорта і без дозволу на проживання? — сказав він потім. — І продаєте мило та інші речі домашнього вжитку?

— Так.

— Гаразд. — Аммерс підвівся. — Ось моя дружина може подивитись, що там у вас є. — І вийшов.

Невдовзі ввійшла його дружина. Це була відцвіла істота середнього роду з обличчям кольору вивареного м’яса і з безбарвними, як у тріски, очима.

— Ну, які там у вас речі? — манірним тоном запитала вона.

Керн виклав на стіл свій товар. Його вже лишилось не так і багато.

Жінка довго перебирала все, придивлялась до голок так, ніби зроду їх-не бачила, нюхала мило, пробувала на палець зубну щітку, потім поцікавилась ціною і зрештою вирішила покликати ще й свою сестру.

Сестра виявилася другим, стереотипним виданням господині.

Очевидно, цапина борідка Аммерс— хоч який він був малий — міцно тримав кермо влади у своєму домі, бо й сестра була наче вилуджена й говорила приглушеним, боязким голосом. Обидві жінки весь час озиралися на двері. Вони так довго вагалися, що зрештою Кернові урвався терпець. Побачивши, що жінки так і не можуть наважитися щось купити, він забрав свої речі.