Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Вітаю, Гольдбаху! — сказав Штайнер. — Сьогодні ви вперше були на висоті! Спокійний, розсудливий і — жодної помилки. А як ви натякнули мені на сірники в бюстгальтері! Вищий клас! Це було справді нелегко!

Гольдбах вдячно дивився йому в очі.

— Я сам не знаю, як воно вийшло. Зненацька. Учора не клеїлось, а сьогодні мені наче сяйнуло щось. Заждіть, з мене ще вийде й добрий медіум. Завтра я почну вигадувати собі нові трюки.

Штайнер засміявся.

— Ходімо, вип’ємо по чарчині за цю радісну подію.

Штайнер дістав пляшку абрикосівки й наповнив чарки.

— Будьмо, Гольдбаху!

— Будьмо!

Гольдбах захлинувся й поставив чарку.

— Даруйте мені, — сказав він, — я вже одвик од такого. Коли ви нічого не матимете проти, я хотів би вже піти.

— Та звичайно! Адже ми тут усе скінчили. А ви не можете принаймні допити свою чарку?

— Охоче. — Гольдбах покірливо випив.

Штайнер подав йому руку.

— Тільки не вигадуйте надто багато трюків. А то я зовсім заплутаюсь у ващих хитромудрих вигадках і нічого не знайду.

— Ні, ні, не буду.

Гольдбах швидко пішов алеєю до міста. Йому було так легко, ніби з нього звалився важкий тягар. Проте це була легкість без радості — так, наче його кістяк наповнився повітрям, а воля його перейшла в газоподібний стан: сам її не скеруєш нікуди, вона повертається, куди вітер подме.

— Моя дружина вдома? — спитав він покоївку на порозі пансіону.

— Немає, — дівчина захихикала.

— Чого ви смієтеся? — неприємно вражений, спитав Гольдбах.

— А чом би мені й не сміятися? Хіба це заборонено?

Гольдбах пильно глянув на неї.

— Я не кажу, що заборонено, — пробурмотів він. — Смійтеся собі на здоров’я.

Він пройшов вузьким коридором до своєї кімнати й прислухався до сусідньої. Нічого не чутно. Він старанно причесав щіткою волосся, почистив на собі костюм; потім постукар у двері суміжної кімнати, хоч покоївка й сказала, що дружини вдома немає. «Може, вона тим часом уже й повернулась, — думав він. — Може, дівчина просто не бачила». Постукав ще раз. Ніхто не відповів. Він потихеньку натиснув на клямку й зайшов До кімнати. Біля дзеркала горіло світло. Гольдбах уп’явся очима в світло, як моря вдивляється в маяк. «Вона зараз повернеться, — майнула думка. — Інакше світло б не горіло».

У нього вже було якесь неясне передчуття, — десь у легких, мов повітря, кістках, у сірому хаосі кровоносних судин, — що вона вже не повернеться. Підсвідомо він це знав, але свідомість його з упертістю, яку може навіяти лише страх, чіплялася, мов потопельник за соломинку, за безглузді слова: «Вона повинна повернутись — інакше світло не горіло б».

І тут він помітив, яка порожня стала кімната. Щіток та слоїчків із кремами біля дзеркала не було; дверцята шафи стояли напіврозчи-нені, і в отворі не рябіли її сукні — там зяяла пустка. Тільки запахи ще не вивітрилися з кімнати; подих життя — але й той був уже лед-ве вловимий: тільки спогад, а за ним чатував нестерпний біль. Потім він знайшов листа, і крізь притуплені чуття прорвався подив: як же він не побачив його одразу — лист лежав посеред столу.

Минуло чимало часу, перш ніж Гольдбах розкрив конверт. Він і так уже знав усе — навіщо було розкривати? Нарешті розірвав його забутою шпилькою, що лежала поряд на кріслі. Почав читати, але слова не проникали крізь льодову кору, що скувала його мозок: вони здавалися мертвими, як слова з якоїсь газети чи з книжки, випадкові слова, що не стосувались його.

Він сидів собі тихенько і чекав, коли почнеться біль, і дивувався, що його немає. Він відчував лише якесь безмірне отупіння, схоже на той моторошний стан перед сном, коли приймеш надмірну дозу брому.

Довго він так просидів. Дивився на свої руки, вони лежали на колінах, наче білі мертві звірятка — бліді, безживні каракатиці з п’ятьма в’ялими кінцівками. Вони, здавалось, не були частиною його самого. Він весь не був сам собою; він був тілом когось чужого, чиї очі втупились у його паралізоване нутро, що тільки час від часу здригалося.

Зрештою він підвівся й пішов знову до своєї кімнати. На столі лежали краватки. Він машинально знайшов ножиці й почав різати їх, старанно, методично відрізаючи смужку за смужкою. Зрізані шматочки не кидав на підлогу,» а дбайливо, акуратно збирав у жменю і складав на стіл барвистими купками. Посеред цього машинального процесу він раптом здивовано подумав: «Що ж це я роблю?» Кинув. різати й поклав ножиці. Аза мить уже й забув, що робив досі. Здерев’янілими ногами пройшов через кімнату й сів у кутку. Там він ще довго сидів, потираючи руки — якось незвично мляво, стомлено, по-старечому, ніби мерз і вже не мав сили зігрітися.