Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Нараз почувся різкий, істеричний голос жінки:

— Він десь тут! Він на дерево зліз, отут-о!

Промінь ліхтарика ковзнув угору, і грубий голос гукнув:

— Злазьте! А то стрілятиму!

Керн іще мить подумав. Нічого не вдієш. Він зліз додолу. Промінь ліхтарика різонув очі.

— Паспорт?

— Якби в мене був паспорт, чого б я дерся на дерево…

Керн глянув на жінку, що виказала його. Вона аж трусилася од нестямної люті.

— Ач який хитрий! — засичала вона на нього. — Утекти, а ми щоб лишилися! Ні, хай усі лишаються! — вереснула вона. — Усі!

— Тихо! — гримнув жандарм. — Стати докупи! — Він освітив ліхтариком групку спійманих. — Вас би слід за Грати вкинути, ви це й самі знаєте! За нелегальний перехід кордону. Та шкода харчі на вас переводити. Гайда назад у Чехословаччину! Тільки затямте: вдруге стрілятимемо без попередження.

Керн розшукав у ожині свою валізу. Потім усі четверо мовчки, низочкою пішли назад. За ними йшли жандарми з ліхтариками. Власне, не жандарми, а якісь примари: адже біженці так і не побачили своїх ворогів, їх спіймали й гнали тепер назад самі голоси з темряви та сліпучо-білі кружальця ліхтариків.

Ясні кружальця зупинилися.

— Тепер чухрайте прямо! — звелів грубий голос. — Хто повернеться — дістане кулю!

Четверо біженців ішли не зупиняючись, поки світло не зникло за деревами.

Керн почув за спиною в себе тихий голос блідого чоловіка:

— Ви пробачте… то вона згарячу… Не гнівайтесь… вона, певно, вже й сама шкодує…

— А мені байдуже, — кинув Керн через плече.

— Та зрозумійте ж! — шепотів чоловік. — Це вона з переляку…

— Зрозуміти я можу. — Керн обернувся до нього. — Але пробачити — це для мене трохи важкувато. Я краще просто забуду.

Вийшовши на невеличку галявину, він зупинився. Супутники його теж зупинились. Керн ліг на траву, підклавши валізу під голову, інші троє зашепотілися. Потім жінка виступила вперед.

— Анно! — покликав її чоловік.

Жінка підступила до Керна й гостро спитала його:

— То ви не проведете нас назад?

— Ні, — відказав Керн.

— Як-то ні? Ах ви ж поганець! Це ж ви винні, що ми попалися!

— Анно! — знову покликав її чоловік.

— Нічого, нічого! — озвався Керн. — Відвертість — хороша річ.

— Встаньте! — крикнула жінка.

— Я лишаюсь тут. А ви як хочете. Отут зразу за лісом стежка, вона вас виведе до чеської митниці.

— Жидівський виплодок! — вереснула жінка.

Керн засміявся.

— Ще цього бракувало!

Блідий, щось шепочучи своїй непогамовній дружині, відтяг її вбік.

— Він же вернеться! — хлипала жінка. — Я знаю, він вернеться й перейде! Він повинен нас… Він не має права…

Чоловік помаленьку повів її в ліс. Керн поліз у кишеню по сигарети. І тут за кілька метрів перед ним піднялося щось темне, наче гном з-під землі. То був старий єврей, котрий теж ліг на траву.

— Що, тут і ночуватимемо? — трохи згодом лагідно спитав старий.

— Полежимо до третьої години, а тоді підемо. Так найкраще. Зараз вони ще пильнують, а як нікого не буде, їм набридне.

— До третьої — так до третьої, — спокійно погодився старий.

— Це далеченько, та ще, мабуть, тепер якийсь шмат дороги й рачки скрадатись доведеться, — додав Керн.

— Дарма! На старості літ перекинуся індіянином.

Часинку посиділи мовчки. Небо помалу вияснялося, на ньому проступали зорі. Керн розшукав очима Великий Віз і Полярну Зірку.

— Мені треба до Відня, — озвався старий.

— А мені, по суті, нікуди не треба, — відказав Керн.

— Буває й таке. — Старий пожував зірвану травинку. — А потім знов буває треба кудись. Так воно й ідеться. Треба тільки чекати.

— Так, — погодився Керн. — Треба. Але на що чекати?

— Та, правду кажучи, ні на що, — незворушно відповів старий. — Бо коли й діждешся, то виявляється, що воно ніщо. Потім знову чекаєш на щось інше.

— Мабуть, так воно й є. — Керн знову простягся на траві й відчув під головою валізу. Хоч щось тверде, певне…

— Я Мориц Розенталь із Годесберга-на-Рейні, — промовив старий ще трохи згодом. Вийнявши з рюкзака благеньку сіру крилатку, він накинув її на плечі. У крилатці він ще більше скидався на гнома. — Часом аж чудно буває, що в тебе є імення, правда? А надто вночі…

— Або ж коли не маєш паспорта, — додав Керн, дивлячись у темне небо. — Ім’я мусить бути записане, інакше воно не твоє.

У гіллі дерев заворушився вітер, зашумів так, неначе зразу ж за лісом було море.

— Як ви гадаєте, вони справді стрілятимуть? — спитав Мориц Розенталь.