Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Еге ж, до лісу. Або в поле, в жита. Адже ж літо.

— Поле… Літо… Чого це тобі поле на думку спало?

— А хіба що? — стурбовано зацокотіла Ельвіра. — Таж зараз літо, любчику. Улітку всі люблять ходити в поле, хіба не знаєш?

— Не ховай пляшки, не бійся, нічого я тут тобі не поб’ю. У поле, кажеш? Улітку?

— Авжеж, улітку, любчику. Взимку ж холодно.

Штайнер знову налив собі повну склянку.

— Сто чортів, як від тебе пахне…

— Руді всі так пахнуть, любчику.

Молоточки застукотіли частіше. Кімната захиталася перед очима.

— Поле… — мовив Штайнер повільно, важко. — Вітер, ніч…

— Лягаймо вже, любчику, роздягайся.

— Відчини вікно.

— Таж воно відчинене, любчику! Іди сюди, й будемо щасливі.

Штайнер вихилив склянку.

— А ти була коли-небудь щаслива? — спитав він, упершись очима в стіл.

— Аякже! І не раз.

— Ет, помовч ти! Погаси світло.

— Та роздягнися ж спершу!

— Погаси світло, кажу!

Ельвіра послухалася. У кімнаті стало темно.

— Ну, лягай у постіль, любчику!

— Е ні! В постіль не ляжу. Постіль — це річ інша. Стонадцять чортів! Не ляжу.

Штайнер непевною рукою вилив у склянку рештки горілки. Кров бухала йому в голову. Дівчина перейшла кімнату, стала біля вікна й виглянула надвір. Слабеньке світло вуличного ліхтаря впало на її темні плечі. За її силуетом у вікні синіла ніч. Дівчина підняла руку до зачіски.

— Іди сюди, — хрипко сказав Штайнер.

Дівчина повернулась і підійшла темною невиразною тінню, ступаючи м’яко, беззвучно — стигла, як колос, пахуча, як тисяча жінок і ще одна…

— Маріє… — прохрипів Штайнер.

Дівчина засміялася грудним, ласкавим сміхом:

— От бач, любчику, який ти п’яний! Мене ж звуть Ельвірою.

Кернові пощастило продовжити свій дозвіл іще на п’ять днів, потім його вислали. Йому дали безплатний квиток до кордону, і там він прийшов на митницю.

— Без документів? — спитав чех-доглядач.

— Атож.

— Заходьте. Там уже є ваші. Години за дві можна буде рушати. Керн зайшов до митниці. Там сиділи й ждали ще троє — дуже блідий чоловік із жінкою та старий єврей.

— Добривечір, — привітався Керн.

Вони щось промимрили у відповідь.

Керн поставив валізу, сів і заплющив очі. Він стомився й хотів заснути, бо знав, що йти вночі доведеться далеченько.

— Ми перейдемо, — почув він голос блідого чоловіка. — Ось побачиш, Анно, перейдемо, і там усе буде краще.

Жінка мовчала.

— Ось побачиш, перейдемо, — знову забубонів чоловік. — Я певен. Та й чому б їм нас не пропустити?

— Бо ми їм непотрібні, — відказала жінка.

— Хіба ж ми не люди?

«Дурень ти, дурень», — подумав Керн. Засинаючи, він іще чув мурмотіння блідого.

Він прокинувся, коли митний доглядач прийшов, щоб відвести їх. Польовою дорогою вони вийшли до лісу, що чорною громадою здіймався на тлі темного неба.

Митник зупинився.

— Ідіть оцією стежкою, вона там далі звертає праворуч. А як вийдете на дорогу, повернете вліво. Ну, на все добре!

І він зник у темряві.

Четверо висланців якусь хвилину нерішуче постояли.

— Ну, і що нам тепер робити? — спитала врешті жінка. — Дорогу хто-небудь знає?

— Я піду попереду, — сказав Керн. — Я вже був тут рік тому.

Вони рушили в пітьму. Місяць іще не зійшов. Під ногами, невидна, вороже шаруділа волога трава. Нарешті їх прийняв під своє шумливе шатро ліс.

Вони йшли довго. Керн чув за собою кроки супутників. Зненацька попереду спалахнули електричні ліхтарики і чийсь грубий голос ревнув:

— Стій! Ані руш!

Керн рвонув убік. Він біг крізь темряву, наштовхувався на дерева, помацки пробирався далі, чуючи за собою тупіт чиїхось ніг. Набігши на ожинові зарості, він кинув свою валізу в саму гущавину й обернувся. Його наздоганяла жінка.

— Сховайтесь! — шепнув він їй. — Я злізу на дерево.

— Таж чоловік… От іще мені!..

Керн швиденько видряпався на дерево й сів у розвилці. Під ним лагідно шелестіло листя. Внизу, причаївшись, стояла жінка: він не міг бачити її, тільки відчував, що вона там стоїть.

Оподалік щось прогомонів старий єврей.

— А мені начхати! — відрубав грубий голос. — Без паспорта не пропущу, і квит!

Керн прислухався. Трохи згодом почув і голос блідого чоловіка, який щось відповідав жандармам. Отже, спіймано їх обох. Тієї ж миті під деревом зашелестіло. Жінка, щось мурмочучи, пішла назад.

Хвилинку було тихо. Потім між деревами замелькали промені ліхтариків. Кроки наближалися. Керн щільніше припав до стовбура. Рясне листя на нижчих гілках добре маскувало його.