Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Сяючи від гордості, Керн налив каву в чашки.

— Кожен із нас має право вибрати собі яке завгодно тістечко. Що тобі покласти, Рут?

— Сирний пудинг.

— Ось тобі сирний пудинг. А я візьму «голову мавра».

— Решту вам загорнути? спитав кельнер.

— Як-то? Яку решту?

Кельнер показав рукою на повну вазу.

— Це ж усе для вас замовлено.

Керн втупив у нього здивовані очі.

— Усе для нас? А де ж… хіба того добродія не буде?

— Він уже давно пішов. За все розрахувався. Ну, то…

— Стривайте! — схаменувся Керн. — Стривайте, ради всього святого! Рут, хочеш іще еклер? Трубочку? Чи, може, «наполеон»?

Він наклав їй повну тарілку, взяв і собі ще два чи три тістечка й сказав, перевівши дух:

— О, тепер запакуйте решту в два пакунки. Один ти візьмеш із собою, Рут. Як це прекрасно, хоч раз мати змогу подбати про тебе!

— Шампанське вже поставлено в лід, — сповістив кельнер, забираючи срібний шедевр.

— Шампанське? Непоганий жарт, — засміявся Керн.

— Ніякий не жарт. — Кельнер зробив жесту бік дверей. Там уже з’явився хазяїн. У руках у нього було відерце з льодом, звідки стирчала загорнена в станіоль шийка пляшки.

— Не прогнівайтеся, — улесливо вишкірив він зуби, — я, звісно, пожартував допіру…

Керн, широко розплющивши очі, впав на спинку стільця. Кельнер кивнув:

— За все вже заплачено.

— Це сон! — сказав Керн, протираючи очі рукою. — Ти пила коли-небудь шампанське, Рут?

— Ні. Тільки в кіно бачила.

Керн не без зусилля опанував себе.

— От бачте, пане господарю, — з гідністю сказав він, — який вигідний обмін пропонував я вам! Флакон всесвітньо уславлених парфумів «Фарр» фірми Керн за дві жалюгідні скибки сирного пудингу! А тепер ви самі бачите, що дають за них знавці!

— Хто ж може все знати! — виправдувався хазяїн. — Я більше тямлю в напоях…

— Рут, віднині я вірю в чудеса, — сказав Керн. — Якби оце зараз у вікно влетів білий голуб, несучи у дзьобі два паспорти для нас, дійсні на п’ять років, або необмежений дозвіл працювати, — я б не здивувався!

Вони допили шампанське до дна. Лишити в пляшці хоч краплю здавалося їм непрощенним гріхом. Правду кажучи, вони навіть не знайшли в ньому ніякого надзвичайного смаку, але пили його й дедалі веселішали, аж зрештою обоє трошки захмеліли.

Нарешті вони встали з-за столу. Керн забрав пакунки з печивом і хотів був заплатити за котлети. Але кельнер замахав руками:

— За все вже заплачено…

— Рут, — мовив Керн нетвердим голосом, — на якому ми світі? Ще один такий день, і я стану романтиком.

На відході їх зупинив хазяїн.

— У вас більш нема таких парфумів? Я б хотів для своєї жінки…

Керн опустився з надхмарних висот.

— Випадково ще один флакон є. Останній. — Він дістав з кишені другу пляшечку. — Але вже не на таких умовах, друже любий. Ви проґавили нагоду. Двадцять крон. — Кернові аж самому дух перехопило. — І то тільки для вас!

Ресторатор блискавично зробив підрахунок. За шампанське й тістечка він здер із ротмістра зайвих тридцять крон. Отже, лишається ще чистих десять крон дармових.

— П’ятнадцять, — іще спробував поторгуватись він.

— Двадцять. — Керн удав, ніби хоче сховати флакон.

— Ну, гаразд. — Ресторатор вийняв пом’яту двадцятку. Він уже вирішив сказати своїй коханці, дебелій Барбарі, ніби парфуми коштували п’ятдесят. Тоді можна буде не купувати їй капелюшка за сорок вісім крон, якого вона вже з місяць канючить у нього. Одним пострілом — двох зайців.

Керн і Рут повернулись до готелю, забрали валізу Рут і поїхали на вокзал.

Рут притихла.

— Не журись, — сказав Керн. — Я теж скоро приїду. Більше тижня я тут не зможу втриматись, я добре знаю. А тоді подамся до Відня. Ти хочеш, щоб я приїхав?

— Приїзди! Якщо, звісно, так краще для тебе…

— А чому ти не скажеш просто «приїзди», та й годі?

Дівчина зиркнула на нього трохи винувато:

— А хіба те, що я сказала, не краще?

— Не знаю… Звучить якось обережніше.

— Так, це правда. Обережніше, — з раптовою гіркотою в голосі погодилась вона.

— Не треба журитись, Рут! Ти ж допіру була така весела!

Дівчина розгублено глянула на нього й промовила тихо:

— А ти не зважай. Це на мене часом таке находить. А може, це од вина. Давай думати, що це од вина. Ходімо пройдемось, іще є час.

Вони зайшли у сквер і сіли на лавці. Керн обняв дівчину за плечі.

— Веселіше, Рут! Однаково журба не поможе. Дурні слова, але для нас вони не такі вже й дурні. Нам же так потрібно трошки веселості! Як нікому.