Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

Штайнер глянув на старого Морица й сказав з полегкістю:

— Звісно… вони ж уже давно знали.

Мориц Розенталь помішав ополоником суп.

— їм це вже недуже страшне. Вони вже бачили, як помирала мати й двоє братів. Отож їх це не так сильно вразило. Те, що бачиш часто, вражає недуже.

— Або ще дужче, — відказав Штайнер.

Мориц Розенталь глянув на нього з-під зморшкуватих повік:

— Зовсім молодих — ні. І зовсім старих — теж ні. От міждитин-ством і старістю — це найгірший час.

— Еге ж, — погодився Штайнер. — От паршиві п’ятдесят років.

Мориц Розенталь лагідно кивнув.

— У мене вони вже позаду, то мені байдуже. — Він накрив каструлю кришкою. — Ми їх уже влаштували. Одного Байєр візьме з собою в Румунію. Другого віддамо до дитячого притулку в Локарно, там один мій знайомий погодився платити за нього. Старший поки що лишиться тут, у Бернштейна.

— А вони вже знають, що їм доведеться розлучитися?

— Знають. Це їх теж не дуже лякає. Вони ще й раді, що хоча б така змога є. — Розенталь відвернувся. — Штайнере! Я двадцять років знав його. Розкажіть мені, як він помер. Це правда, Іцо він стрибнув з машини?

— Правда.

— А його не скинули?

— Ні. Я сам бачив.

— Я про це в Празі почув. Там казали, ніби його зіпхнули з машини. Я тоді й подався сюди. Щоб подбати про дітей. Я колись йому це пообіцяв. Ніколи й гадки не мав, що справді до такого дійде. Він же ще не старий був, заледве шістдесят років. Але в нього, правда, відколи його Рахіль померла, трохи не всі вдома були. — Мориц Розенталь глянув на Штайнера. — Він мав багато дітей. У нас, євреїв, це часто буває. Мй любимо сім’ю. Хоч нам, коли поміркуєш, якраз не слід її мати. — Він щільніше загорнувся в крилатку, наче його морозило, і став раптом якийсь дуже старий і стомлений на вигляд.

Штайнер дістав пачку сигарет.

— А ви давно вже тут, дідусю Мориц?

— Три дні. На кордоні раз був ускочив. Ми переходили з одним юнаком, ви його знаєте. Він мені про вас розповідав. Керном звуть.

— Керн? Так, Керна я знаю. А де він тепер?

— Теж десь у Відні. Де саме, не знаю.

Штайнер підвівся.

— Ну, я піду. Спробую знайти його. До побачення, дідусю Мориц, старий мандрівцю. Бозна, де ми ще зустрінемось.

Він зайшов до кімнатки попрощатися з дітьми. Усі троє сиділи на одному ліжку, розіклавши перед собою вміст валізи. Акуратною купкою лежали котушки, поряд них — шнурки, капшук із шилінгами, кілька пачок з моточками шовкових ниток. Білизна, черевики, костюм та всі інші речі старого Зелігмана були ще у валізі.

Коли Штайнер із Морицом Розенталем увійшли, старший хлопець глипнув на них і мимовільно прикрив руками розкладене на ковдрі добро. Штайнер зупинився.

Хлопець, блискаючи очима, дивився на Морица Розенталя, на щоках у нього виступили рум’янці.

— Як продамо оце все, — збуджено сказав він, показуючи на речі у валізі, — то вторгуємо ще шилінгів із тридцять. Тоді можна буде пустити всі гроші в оборот, накупити матерії — вельвету, плису. Та ще панчіх. На цьому більше заробиш. Я завтра ж беруся за діло.

Зранку, о сьомій годині, — він серйозно, з нетерпінням глянув на старого Морица.

— Добре. — Мориц Розенталь погладив його подовгастій голові. — Завтра о сьомій годині й почнеш.

— Тоді Вальтерові не треба буде їхати до Румунії, — додав хлопець. — Він зможе мені помагати. Якось переб’ємося. Тільки Макс нехай їде.

Усі троє звели очі на Морица Розенталя. Макс, меншенький, кивнув. Він розумів, що інакше не можна.

— Побачимо… Потім ще поміркуємо про все це.

Мориц Розенталь провів Штайнера до дверей.

— Горювати ніколи, — сказав він. — Надто велика скрута, Штайнере.

Той кивнув.

— Хоч би не попався хлопець зразу…

— Нічого, він остерегатиметься. Він уже тямущий парубійко.

Штайнер пішов до кафе Шперлера. Він давно вже не був там. Діставши фальшивий паспорт, він почав уникати місць, де його знали раніше.

Керн сидів на стільці під стіною, поставивши ноги на свою валізу, і спав, закинувши голову. Штайнер тихенько сів поруч: не хотів його будити. «Трохи постаршав, — подумав він. — Подорослішав».

Він обвів очима кафе. Біля дверей сидів ландгеріхтсрат Епштейн; на столі перёд ним лежало кілька книжок і стояла склянка з водою. Епштейн був самотній, понурий; ніхто не сидів перед ним із трепетом у серці й півшилінгом у жмені. Штайнер озирнувся: певно, конкурент, адвокат Зильбер, переманив клієнтуру до себе! Однак Зильбера тут не було.

Кельнер підійшов сам, і з радісним виразом спитав, мов давнього знайомого: