Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— А хто їх знає… Навряд.

Старий похитав головою.

— Усе-таки, коли тобі за сімдесят, це хоч з одного боку краще: меншим ризикуєш…

Штайнер нарешті довідався, де переховуються діти старого Зелігма-на. Адреса, знайдена в єврейському молитовнику, виявилась правильною, але дітей тим часом уже відвели кудись інде, і Штайнерові довелося довгенько розвідувати, куди саме: скрізь його спочатку приймали з недовірою, вважаючи за шпига.

Забравши з пансіону Зелігманову валізу, він вирушив на східну околицю Відня. Добиратись туди довелося більше години. Нарешті він розшукав потрібний будинок і ввійшов до темного під’їзду. На кожному майданчику було троє дверей. Штайнер присвічував сірниками, шукаючи потрібні. Аж на п’ятому поверсі він побачив латунну табличку з написом: «Самуїл Бернштейн, майстер-годинникар».

Штайнер постукав. За дверима щось зашаруділо, зашепотілося. Потім чийсь насторожений голос спитав:

— Хто там?

— Мені треба дещо вам віддати, — сказав Штайнер. — Валізу.

Раптом йому здалося, що на нього ззаду хтось дивиться. Він швидко обернувся.

Двері навпроти Бернштейнової квартири були вже відчинені. На порозі стояв щуплявенький чоловічок у жилетці.

Штайнер поставив валізу на підлогу.

— Вам кого? — спитав чоловік у дверях.

Штайнер зміряв його очима.

— Бернштейна немає, — додав чоловічок.

— Я ось приніс речі старого Зелігмана, — пояснив Штайнер. — Мені сказали, що його діти тут. Я бачив, як він розбився.

Чоловік ще якусь мить розглядав його. Потім гукнув:

— Відчиняй, не бійся, Морице!

Брязнув ланцюжок, заскреготів у замку ключ. Двері Бернштейно-вої квартири відчинилися, Штайнер заглянув у тьмяно освітлений коридорчик і скрикнув:

— Та не може бути! Невже це ви, дідусю Мориц?

У дверях стояв Мориц Розенталь у накинутій на плечі крилатці, з дерев’яним ополоником у руці.

— Я… — сказав він. А тоді вигукнув із радісним подивом: — Ой, та це ж Штайнер! Як це я вас одразу не впізнав! Таки справді вже недобачаю… Я ж знаю, що ви у Відні! Коли це ми бачилися востаннє?

— Та вже з рік тому, дідусю Мориц.

— У Празі?

— У Цюриху.

— Так, так, правда, в Цюриху в тюрмі. Хороші там люди… Щось я вже став усе плутати. Я ж півроку тому ще раз побував у Швейцарії. У Базелі. Годують там шикарно, тільки, на жаль, сигарет не дають, як у Локарнській міській в’язниці. Там у мене навіть вазон камелій у камері стояв. Дуже не хотілось виходити, як відсидів… От у Мілані вже не те, зовсім не те… — Старий схаменувся: — Та заходьте ж, Штайнере! Ато стоїмо в коридорі й обмінюємося спогадами, як старі пірати.

Штайнер увійшов. Квартира складалася з кухні й кімнатки, де стояв стіл, кілька стільців, шафа й два застелених ковдрами ліжка. На столі було порозкладано годинникарські інструменти, стояли дешеві будильники й старовинний годиннику розмальованому барокковому футлярі з фігурками ангелів. Маятник його зображував смерть із косою. У кухні над плитою на вигнутому кронштейні висів кухонний газовий світильник з розкошланою зеленаво-білою жаровою сіточкою. На чавунних ґратках газової плити парувала велика каструля.

— А я оце варю хлоп’ятам обідати, — сказав Мориц Розенталь. — Знайшов їх тут, як мишенят у мишоловці. Бернштейн лежить у лікарні.

Діти покійного Зелігмана сиділи всі троє біля плити. На Штайнера вони навіть не глянули: вони не зводили очей із каструлі. Старшому було років чотирнадцять, меншенькому — сім чи вісім.

Штайнер поставив валізу й сказав:

— Ось я приніс речі вашого тата.

Усі троє одночасно глипнули на нього, майже не ворухнувшись, тільки ледь повернувши голови.

— Я його бачив перед смертю, — додав Штайнер. — Останні слова його були про вас.

Діти мовчки дивилися на нього. Очі їхні блищали, як відшліфовані чорні камінчики. Газовий світильник сичав. Важке почуття лягло на Штайнера. Він думав, що треба сказати щось тепле, ласкаве, але всі слова, які спливали в голові, здавалися йому порожніми й фальшивими перед самотністю, що огортала цих трьох мовчазних хлопчаків.

— А що там у валізі? — спитав нарешті старший. Голос у нього був якийсь безбарвний, говорив він повільно, насторожено.

— Та я вже добре не пам’ятаю. Різні речі та грошей трохи.

— І це тепер наше?

— Звичайно! А для чого ж я його приніс?

— Можна взяти?

— Ну аякже! — здивувався Штайнер.

Хлопець підвівся — високий, худий, чорнявий. Повільно, не зводячи зі Штайнера очей, підійшов до валізи, тоді швидким, якимсь звірячим рухом схопив його й відскочив назад, немов боячись, що Штайнер іще відніме в нього здобич. І зразу ж потяг валізу в кімнатку. Обоє менших шмигнули за ним, тулячись одне до одного наче два великих чорних коти.