Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Знов до нас завітали?

— А ви мене пам’ятаєте?

— Ще б пак! Я вже тривожився за вас. Адже в нас тепер куди крутіші порядки стали. Вам коньяку, пане?

— Давайте. А де ж адвокат Зильбер?

— Йому теж не поталанило, пане. Заарештували й вислали.

— Он як! А пан Черніков давно тут був?

— На цьому тижні не з’являвся.

Кельнер приніс коньяк і поставив тацю на стіл. Ту ж мить Керн прокинувся, закліпав очима, тоді скочив на ноги:

— Штайнере!

— Я, я, — спокійно повів той. — На, випий оцей коньяк, він тебе вмить розбуркає.

Керн випив коньяк і сказав:

— Я вже двічі сюди приходив, сподівався тебе зустріти.

Штайнер усміхнувся:

— Ноги на валізі… Отже, жити не маєш де?

— Не маю.

— Можеш ночувати в мене.

— Справді? Це було б чудово! Я тут зупинився був у знайомих, але сьогодні вже мусив вибратися. Вони бояться тримати в себе людей більше як два дні.

— У мене тобі нічого боятись. Я живу за містом. їдьмо зараз, бо ти, бачу, невиспаний.

— Правда, — погодився Керн. — Я стомився. Сам не знаю від чого.

Штайнер жестом підкликав кельнера. Той прибіг підтюпцем, мов старий бойовий кінь, давно вже списаний в обоз, на звук сурми.

— Дякую, — з надією в голосі сказав він, ще й не одержавши від Штайнера грошей, — щиро дякую, шановний пане!

А глянувши на чайові, приголомшено пробелькотів:

— Цілую ручку! Ваш покірний слуга, пане граф!

— Нам іти далеченько, аж у Пратер, — сказав Штайнер надворі.

— Куди завгодно, — відповів Керн. — Я вже зовсім прочумався.

— Поїдемо трамваєм. У тебе ж таки валіза. Що, все ще одеколон та мило?

Керн притакнув головою.

— Я живу вже під іншим прізвищем, але ти можеш спокійно називати мене Штайнером. Про всяк випадок я виступаю на сцені під власним прізвищем. У разі чого можна сказати, що це мій псевдонім. Або навпаки, залежно від обставин.

— То що ти зараз робиш?

Штайнер засміявся.

— Якийсь час заступав у одному трактирі хворого кельнера. Поки він не вийшов з лікарні. Зараз працюю асистентом в атракціонах Пот-цлоха. Прислужую в тирі, а вечорами даю сеанси телепатії. А в тебе є щось на меті?

— Нема нічого.

— Може, я зумію влаштувати тебе в нас. Нам часто буває потрібен підсобний робітник. Я завтра насяду з цим на Потцдоха. Найпри-надніше те, що в Пратері ніколи нікого не перевіряють. І прописка непотрібна.

— Господи! — зрадів Керн. — Так це ж просто чудово. Мені якраз хотілося б надовше лишитись у Відні.

— Справді? — Штайнер скоса зиркнув на нього.

— Так.

Вони вийти з трамвая й пішли нічним Пратером. Біля одного фургона з віконцями, трохи осторонь містечка атракціонів, Штайнер зупинився, відімкнув двері, піднявся всередину й засвітив лампу.

— От ми, хлопчику, і вдома. Тепер треба спорудити тобі якусь постіль. — Він дістав з кутка дві ковдри та матрац і розстелив його цр підлозі біля свого ліжка.

— Певно, голодний?

— Я вже й сам не тямлю, — відповів Керн.

— Отам у коробці є хліб, масло й шмат ковбаси. Зроби й мені бутерброд.

У двері тихенько постукали. Керн поклав ніж і прислухався, вже шукаючи очима вікно. Штайнер засміявся:

— Що, заяча звичка, синку? Певно, вже ніколи її не позбудемося. Заходь, Ліло! — гукнув він.

Увійшла висока ставна жінка й спинилася біля дверей.

— У мене гості, — сказав Штайнер. — Це Людвіг Керн. Молодий, але вже бувалий вигнанець. Він житиме в мене. Ти можеш зварити нам каву, Ліло?

— Чому ж ні…

Жінка дістала спиртівку, запалила її, поставила на неї каструльку з водою й заходилась молоти каву. Усе це вона робила майже безшумно, повільними, плавними рухами.

— А я думав, ти, Ліло, давно вже спиш, — сказав Штайнер.

— Не спиться мені…

Голос у жінки був низький, хрипкуватий. Вона мала вузьке, з правильними рисами обличчя й чорне, розділене посередині на проділ, волосся і схожа була на італійку, але говорила зі слов’янським акцентом.

Керн сидів на продавленому плетеному стільці. Він відчував тяжку змору; не тільки голову — все тіло обійняла сонна млость, якої він давно вже не знав. Його розслабило почуття безпеки.

— Ех, іще подушку б! — сказав Штайнер. — Тільки подушки й бракує.

— Дарма, — промовив Керн. — Я згорну піджак і підмощу. Або білизну вийму з валізи.

— У мене є подушка, — озвалася жінка.

Заваривши каву, вона встала й вийшла так само беззвучно, мов тінь.

— Нумо вечеряти! — сказав Штайнер, наливаючи каву в дві чашки з синім візерунком.

Вони заходились коло хліба й ковбаси. Жінка повернулася з подушкою, поклала її в головах Кернової постелі й сіла до столу.