Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

До павільйону влетів директор Потцдох.

— Ну як, тямить?

— А давайте спробуємо, — відповів Штайнер. — Сядьте в залі, директоре, і сховайте на собі що-небудь. Шпилька у вас є?

— Аякже! — Потцдох відігнув лацкан піджака.

— Я так і знав. — Штайнер одвернувся. — Сховайте її. А ти, Керне, потім поведеш мене.

Леопольд Потцдох вийняв шпильку і, хитро підморгнувши Кернові, застромив її під рант черевика.

— Ну, Керне, ведіть.

Керн зійшов на сцену, взяв Штайнера за руку й підвів його до Потцлоха. Штайнер почав шукати.

— Ой, я ж боюся лоскоту, Штайнере! — пирснув Потцдох і завищав.

За кілька хвилин Штайнер знайшов шпильку. Експеримент повторили ще й ще. Керн швидко навправлявся подавати знаки, і час, за який Штайнерові вдавалося знаходити в Потцдоха сірники, з кожним разом меншав.

— Непогано, — сказав Потцдох. — Потренуйтеся ще до вечора. Але головне от що, Керне: виступаючи в ролі глядача, ви повинні вагатися, розумієте? Не можна, щоб публіка запідозрила якийсь фальш. Тим-то ви й повинні вагатися. Ану ще раз, Штайнере, я йому покажу.

Він сів на стілець поруч Керна. Штайнер зійшов на поміст і заволав у порожній павільйон голосом ярмаркового закличника:

— А тепер я попрошу кого-небудь із шановного панства піднятися до мене на сцену! Тільки через дотик руки, без жодного слова відбудеться передача думки, і таким чином буде знайдено сховану річ!

Директор Потцдох нахилився вперед, наче хотів підвестись і щось сказати. Тоді завагався, засовався на стільці й засоромлено озирнувся довкола. Далі усміхнувся зніяковіло, наче виправдуючись, трошки звівся з стільця, хихикнув і знову швиденько сів. Нарешті, мовби пересиливши себе, встав і поважно, ніяково, цікаво й нерішуче водночас рушив до Штайнера, який мало не качався зо сміху.

Перед сценою він зупинився, обернувся до Керна й самовдоволе-но сказав:

— Ану, повторіть, юначе!

— Це неможливо! — вигукнув Штайнер.

Потцдох вишкірився, потішений його захватом.

— Ніяковість зобразити нелегко; я, ветеран сцени, це добре знаю. Тобто, я хочу сказати, справжню ніяковість.

— Нічого, він зуміє, він од природи несміливий, — запевнив Штайнер.

— Ну, гаразд. Я побіг до каруселі. — Потцдох шмигнув у двері.

— Вулканічний темперамент! — з пошаною сказав Штайнер. — Йому ж уже за шістдесят… А зараз я навчу тебе, що робити, коли ти не зможеш вагатися. Коли завагається хтось із справжніх глядачів. У нас тут десять рядів стільців. Пригладжуючи чуба, ти спершу показуєш на пальцях номер ряду, де сидить та людина. Потім так само показуєш номер стільця по порядку зліва. А тоді непомітно лапнеш себе за те місце, де в неї сховано предмет. Тоді я вже якось знайду…

— І цього досить?

— Цілком. У таких речах люди неймовірно недогадливі.

— Щось надто просто.

— Обман і повинен бути простий. Складні хитромудрі махінації майже ніколи не вдаються. Ми до вечора ще повправляемось. Ліло теж помагатиме. Азараз я тобі покажу нашого дідуся-рояль. Музейна річ. Один із найперших роялів у світі.

— Боюся, що я надто слабенько граю.

— Пусте! Підбери кілька гарних акордів і грай до «розпилювання мумії» тягуче, а до «половини жінки» — хвацькіше, стакато. Однаково тебе ніхто не слухатиме.

— Добре, я спробую, потім послухаєш, що в мене виходить.

Керн заліз у комірчину за сценою, де на нього вищирив жовті зуби клавішів рояль. Подумавши трохи, він обрав для мумії «Танець у храмі» з «Аїди», а для «половини жінки» — салонну п’єску «Весільний сон хруща». Тарабанячи по клавішах, Керн думав про Рут, про Штайнера, про вечерю, про все це несподіване щастя — і йому здавалося, наче ніколи в житті він ще не жив так добре.

Через тиждень до Пратера прийшла Рут. Вона з’явилась якраз на вечірню виставу в панорамі див. Керн посадовив її в першому ряду, а сам, досить-таки схвильований, побіг у свою комірчину до рояля. На честь такої нагоди він змінив репертуар — до мумії заграв «Японську серенаду», а до «половини жінки» — «Світи, світлячок!» Ці п’єси були ефектніші. Потім до демонстрації «Мунго, австралійської лісової людини», він уже з власної охоти заграв пролог із «Паяців» — свій коронний номер, що давав виконавцеві великий простір для арпеджіо та октав.

В антракті його спіймав Леопольд Потцлох.

— Люкс! — схвально вигукнув він. — Куди жвавіше, ніж звичайно! Хильнули, мабуть?

— Та ні, — відказав Керн, — просто такий настрій.

— Юначе! — Потцдох підхопив своє пенсне. — Так ви, значить, досі мене обдурювали? Слід було б зажадати від вас повернення платні! Віднині я вас зобов’язую завжди мати такий настрій. Артист це може, розумієте?