Еріх Ремарк - Час жити і час помирати.Люби ближнього свого. Тіні в раю

— Розумію.

— А замість компенсації ви від сьогодні супроводитимете музикою дресированих тюленів. Щось класичне, добре?

— Згода, — сказав Керн. — Я знаю уривочок із Дев’ятої симфонії, це якраз те що треба.

Він зайшов до залу й сів в одному з останніх рядів. Далеко попереду, між капелюшком із пір’їною та чиєюсь лисиною, у хмарі тютюнового диму виднілася голова Рут. Ця голова здалась йому враз найграціознішою, найкрасивішою голівкою у світі. Часом, коли розвеселені глядачі ворушилися, вона зникала з очей, тоді несподівано з’являлася знову, мов далеке неясне видиво, і Кернові мало вірило-ся, що вона належить живій дівчині, з якою він потім розмовлятиме, йтиме поруч.

На естраду вийшов Штайнер. На ньому було чорне трико, розмальоване астрологічними знаками. Одна гладка дама сховала губну помаду в кишені у юнака, свого сусіда, і Штайнер запросив кого-небудь із глядачів зійти до нього на сцену.

Керн почав «вагатися». Він робив це просто-таки майстерно: навіть дійшовши до середини проходу, сіпнувся був іще назад, Потцдох підбадьорив його схвальним поглядом. Директор помилявся: це була зовсім не свідома акторська знахідка, просто Кернові раптом здалося, що він не зможе пройти повз Рут.

Але зрештою все вийшло чудово, зовсім легко.

Після вистави Потцдох підкликав його й спитав:

— Що це з вами діється сьогодні, юначе? Ви вагалися досконало! Навіть із потом ніяковості на чолі. Піт удати важко, я знаю. Як це ви примудрилися? Віддих затримували?

— Та ні, по-моєму, це просто сценічна гарячка.

— Сценічна гарячка? — Потцдох засяяв. — Нарешті! Щире хвилювання справжнього артиста перед виступом! Слухайте, Керне: віднині ви даватимете музичний супровід не тільки до тюленів, а й до лісової людини з Нейкельна, а я підвищую вам платню на п’ять шилінгів. Згода?

— Згода! — відповів Керн. — І десять шилінгів завдатку.

Потцдох вирячив очі.

— Ви вже й слово «завдаток» знаєте? — Він вийняв із кишені десятку. — Тепер у мене більше не лишилося сумніву: ви — справжній артист.

— Ну, дітки, йдіть гуляйте! — сказав Штайнер. — Тільки глядіть, щоб о першій годині були тут! На вечерю сьогодні гарячі пироги. Правда, Ліло?

Жінка кивнула.

Керн і Рут попрямували через галявину за тиром на галас каруселі. Вогні й музика містечка розваг ясною хвилею плеснули їм назустріч і обдали їх піною бездумних веселощів.

— Рут! — Керн узяв дівчину за руку. — Сьогодні в тебе буде великий вечір! Я витрачу на тебе не менш як п’ятдесят шилінгів.

— Що ти, що ти! Не треба! — Рут зупинилася.

— Мовчи! Я й п’ятдесяти тисяч не пошкодую, не те що п’ятдесяти шилінгів, бо я їх однаково не маю. Але для тебе я їх таки витрачу, навіть не маючи. Ось побачиш. Ходімо!

Вони рушили до «дороги привидів». Це була велетенська споруда з підвішеними високо в повітрі рейками. По ній мчали невеличкі вагончики, з яких лунав регіт і крики. Біля входу товпилися люди. Керн, тягнучи дівчину за руку, пропхався до каси.

— Хелло, Джордже! — загледівши його, гукнув касир. — Заходьте, будьте ласкаві!

Керн відчинив дверцята низенького вагончика.

— Сідай!

Рут спантеличено глянула на нього. Керн засміявся:

— Так, так! Справжні чудеса. Платити не треба.

Вагончик рушив, з шаленим розгоном злетів по рейках круто вгору й скотився в темний тунель. Із темряви, завиваючи, виринуло закуте в ланцюги чудовисько й простигло лапи до Рут. Дівчина скрикнула й притулилась до Керна. Далі перед їхніми очима розкрилася могила й кілька скелетів проторохтіли своїми кістками монотонний жалобний марш. Вагончик вилетів з тунелю, скрегонув на повороті колесами й знову звалився в похилий колодязь. Звідти назустріч їм мчав другий вагончик, де теж сиділо двоє, щільно пригорнувшись одне до одного, й перелякано дивились на них. Зараз вони зіткнуться… Та раптом вагончик знов мотнуло на повороті, дзеркало зникло, й вони влетіли в димну, задушливу печеру, де по їхніх обличчях ковзнули чиїсь вологі руки.

Минувши останній привид — старезного сльозавого діда, — вони виїхали на денне світло. Вагончик зупинився. Рут і Керн вийшли. Дівчина провела рукою по очах і сказала, усміхаючись:

— Як тут тепер гарно стало! Світло, повітря… і дихати можна, й ходити…

— Ти була коли-небудь у блошиному цирку? — спитав Керн.

— Ні.

— Ну, то ходімо!

— Сервус, Чарлі! — привітала його білетерка блошиного цирку. — Що, вихідний сьогодні? Заходьте, заходьте! У нас якраз виступає Олександр Другий.