Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ленц, задоволений, обернувся.

— А тепер, Роббі, неси-но сюди пляшки. Справимо Свято квітучого дерева!

Я поставив на стіл коньяк, джин і дві чарки.

— А ти? — запитав Готфрід.

— Я не питиму нічого.

— Як це так? Чого?

— Бо в мене пропала охота до цієї проклятої пиятики.

Ленц уважно глянув на мене, а тоді, звертаючись до Кестера, сказав:

— Наш малий з’їхав з глузду.

— Дай йому спокій, якщо він не хоче, — відповів Кестер.

Ленц налив собі повну чарку.

— Хлопець уже з якогось часу трохи звихнений.

— Це ще не найгірше, — промовив я.

Над фабричним дахом, навпроти нас, викотився великий червоний місяць. Якийсь час ми сиділи мовчки.

— Скажи-но мені, Готфріде, — почав я, — ти фахівець у справах кохання, правда ж?

— Фахівець? Я старий майстер у справі кохання, — відповів скромно Ленц.

— Добре. Я хотів би знати, чи завжди закохані поводяться по-дурному?

— Як це так, по-дурному?

— Та от так, ніби ти напідпитку. Базікають казна-що, плетуть дурниці, брешуть…

Ленц зареготався:

— Слухай, малий! Кохання — це омана. Чудесна омана ма-тері-природи. Глянь на цю сливу! Вона саме тепер обманює нас. Причепурилась, удає з себе гарнішу, ніж буде потім. Було б жахливо, якби кохання мало хоч якийсь стосунок до правди. Хвалити Бога, проклятущі моралісти не все ще змогли підкорити собі.

Я підвівся.

— То ти вважаєш, що без домішки омани цього взагалі не буває?

— Не буває, малий.

— Але ж тоді можна здорово в дурні пошитися…

Ленц усміхнувся.

— Запам’ятай, хлопче: ніколи, ніколи, ніколи в світі не пошиєшся ти в дурні перед жінкою, якщо робитимеш будь-що заради неї. Навіть коли б грав найбанальнішу комедію! Роби, що хочеш — ходи на голові, плети дурниці, пишайся, як павич, співай їй серенади, тільки одного не роби: не будь з нею діловим, не будь розсудливим!

Я пожвавішав.

— А ти як думаєш, Отто?

Кестер засміявся:

— Мабуть, так воно й насправді…

Він підвівся й відкрив капот на «Карлі». Я приніс пляшку рому, ще одну чарку й поставив на стіл. Отто завів машину. Мотор захурчав глухо й спокійно. Ленц поклав ноги на підвіконня і втупився поглядом у ніч. Я підсів до нього.

— Тобі доводилося коли-небудь напитися в присутності жінки?

— І не раз, — відповів він, не поворухнувшись.

— Ну й як?

Він скоса глянув на мене.

— Ти хочеш знати: що робити, коли щось накоїв? Ніколи не перепрошуй, малий! Нічого не кажи. Посилай квіти. Без листів. Самі квіти. Вони покривають усе. Навіть могилу.

Я глянув на нього. Він сидів нерухомо. Очі його виблискували в яскравому світлі, що заливало наш двір. Мотор усе ще працював, стиха похуркуючи; здавалося, ніби під нами легенько двигтіла земля.

— Отепер і я випив би чогось, — сказав я, відкорковуючи пляшку.

Кестер вимкнув мотор. Потім звернувся до Ленца:

— Місяць уже добре світить, Готфріде, і чарку можна й так знайти. Погаси ілюмінацію. Зокрема, на «форді». Цей мотлох нагадує мені своєю навскісною фарою війну. Коли такі штуки намацували вночі літака — не до жартів було.

Ленц кивнув.

— А мені це нагадує… ну, та однаково… — Він устав і вимкнув фари.

Місяць високо підбився над фабричним дахом. Він дедалі яснішав і висів тепер на гілках сливи, як жовтий лампіон. Гілки ледь погойдувалися на слабкому вітрі.

— Дивна річ, — сказав, трохи помовчавши, Ленц, — чого це ставлять пам’ятники різним людям, а чому не місяцеві або такому ось усіяному цвітом дереву…

Я рано пішов додому. Відчинивши двері до коридора, почув музику — грав грамофон секретарки, Ерни Беніг. Тихенько співав ясний жіночий голос. Потім глухо забриніли скрипки й піччика-то на банджо. І знову той самий голос, проникливий, ніжний, ніби сповнений щастя. Я прислухався, щоб розчути слова. Тихий жіночий спів якось зворушливо звучав у темному коридорі, поміж швейною машиною пані Бендер і валізами подружжя Гассе.

Мій погляд упав на опудало голови дикого кабана над дверима до кухні, де чути було, як служниця брязкотить посудом.

«Як жити могла я без тебе?..» — співав голос за кілька кроків од мене, за дверима.

Я знизав плечима й пішов до себе в кімнату. Знову почув, як поруч сваряться сусіди. За кілька хвилин до мене постукав і зайшов Гассе.

— Я вам не заважатиму? — стомлено спитав він.

— Аж ніяк, — відповів я. — Може, чогось вип’єте?

— Либонь, ні. Ось тільки трохи посиджу…

Він утупив очі в підлогу.

— Вам добре, — сказав він раптом, — ви собі сам-один…

— Дурниці, — заперечив я. — Завжди сидіти самому — це теж не велике щастя… Можете мені повірити…