Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Спробний виїзд? — перепитав він так, наче я сказав щось зовсім не зрозуміле.

— Так, спробний виїзд. Треба ж вам самому упевнитись, як працює машина. Вона мчить по шосе так рівно, ніби по рейках. А мотор тягне, ніби це не важкий кабріолет, а пір’їнка.

— А, ці спробні виїзди… — він заперечливо махнув рукою. — Нічого вони не виявляють. Те, чого машині бракує, завжди виявляється тільки згодом.

«Авжеж, згодом, — сердито подумав я, — а ти, бовдуре чавунний, сподівався, що я тицьну тебе носом у вади».

— Ну що ж. Не треба, то не треба, — сказав я, втративши будь-яку надію на успіх. Було ясно, що цей тип не збирався купувати машини.

Аж раптом він обернувся, глянув мені просто у вічі та сказав стиха, але чітко й дуже швидко:

— Скільки коштує ця машина?

— Сім тисяч марок, — відповів я й оком не змигнувши; наче сокирою відрубав. Чоловік не повинен був помітити, що я бодай мить розмірковував, це я знав твердо. Коли б я загаявся хоч на мить — це обійшлося б нам у тисячу марок, яку б він виторгував. — Сім тисяч марок нетто, — ще раз сказав я твердо, а сам подумав: «Як даси п’ять, то й забирай її собі».

Та Блюменталь не давав ніскільки. Він тільки засопів.

— Надто дорого!

— Звичайно, дорого, — сказав я, остаточно зневірившись в успіху.

— Тобто як це «звичайно»? — вперше спитав Блюменталь якимсь наче людяним голосом.

— Пане Блюменталь, — відказав я, — чи бачили ви тепер когось, хто б інакше реагував на ціну?

Він уважно подивився на мене. Тоді на його обличчі з’явилось щось подібне на тінь усмішки.

— Слушно. Але ж машина справді надто дорога.

Я не повірив почутому. Ось він нарешті, справжній тон! Тон зацікавленого покупця! А може, це знову якийсь виверт?

Цієї миті на подвір’я зайшов якийсь елегантно вбраний дженджик. Він витяг із кишені газету, перевірив ще раз номер будинку, а тоді підійшов до мене.

— Тут продається «кадилак»?

Я кивнув і мовчки витріщився на жовтий бамбуковий ціпочок того дженджика та на його замшеві рукавички.

— Можна подивитися? — спитав він спокійно й оком не змигнувши.

— Та ось він, — сказав я. — Але прошу вас зачекати хвильку, поки я звільнюсь. Може, ви поки що почекаєте отам?

Дженджик якусь мить послухав, як працює мотор, спершу обличчя його набуло скептичного, потім схвального виразу, а тоді вже тільки пішов за мною до майстерні.

— Ідіот, — просичав я йому й швиденько повернувся до Блюменталя.

— Коли ви хоч би раз проїдете цією машиною, то інакше думатимете про ціну, — сказав я. — Можете випробовувати її скільки завгодно. Або, може, вам більше підходить, щоб я заїхав по вас якось увечері, щоб випробувати її? Як скажете.

Але його раптове пожвавлення вже минуло. Блюменталь знову стояв переді мною, ніби гранітна статуя голови співацького гуртка.

— Облиште, — сказав він, — мені треба йти. Якщо я надумаю зробити спробний виїзд, то зателефоную вам.

Я зрозумів, що більшого поки що мені не досягти. Такого не вмовиш.

— Гаразд, — погодився я, — але, може, ви дали б мені номер вашого телефону, щоб я міг повідомити вас на той випадок, коли машиною зацікавиться хтось інший?..

Блюменталь якось дивно глянув на мене.

— Зацікавитись — це ще не означає купити.

Він дістав портсигар і подав його мені. То, виявляється, він курить-таки. Та ще й марку «Корона» — мабуть, у нього грошей як сміття! Але мені вже те все було байдуже. Я взяв сигару.

Він приязно потиснув мені руку й пішов. Я дивився йому вслід і стиха, але круто вилаявся. А тоді подався до майстерні.

— Ну, то як? — привітав мене дженджик — Готфрід Ленц. — Здорово в мене вийшло, правда? Я побачив, що тобі вже терпець уривається, і вирішив допомогти. Добре, що Отто, йдучи до фінансового управління, саме переодягнувся й залишив тут свій святковий костюм! Я його вмить нацупив та через вікно чкурнув із двору, а тоді причимчикував назад як солідний покупець! Здорово втнув? Скажеш, ні?!

— По-ідіотському втнув! — заперечив я. — Цей тип хитріший за нас обох укупі. Глянь-но на сигару! Півтори марки за штуку! Ти мені мільярдера сполохав!

Готфрід узяв у мене з рук сигару, обнюхав її і запалив.

— Я сполохав тобі шахрая! Мільярдери таких сигар не палять. Хіба що по десять пфенігів за штуку…

— Дурниці, — відповів я. — Шахрай не назве себе Блю-менталь! Відрекомендується: граф фон Блюменау чи щось подібне…

— Та він ще прийде, — як завжди, з властивим йому оптимізмом, сказав Ленц і пустив мені в обличчя дим моєї ж сигари.