Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я виліз із ями й виглянув у вікно. Навколо «кадилака» походжав маленький присадкуватий чоловік. На вигляд — цілком солідний буржуа.

— Поглянь, Готфріде, — прошепотів я, — може, це наречена?

— Безперечно! — сказав Ленц, глянувши на гостя. — Але подивись на обличчя. Ні з ким іще не розмовляв, а вже сповнений недовіри. Швиденько йди до нього! А я залишуся в резерві. Підключуся, якщо ти сам не впораєшся. Не забувай про мої прийоми.

— Добре. — Я вийшов до покупця.

Гість дивився на мене розумними чорними очима. Я відрекомендувався:

— Локамп!

— Блюменталь!

Це був перший Готфрідів прийом: неодмінно відрекомендуватися. Він запевняв, що це одразу ж створює інтимнішу атмосферу. Другий прийом полягав у тому, щоб починати розмову дуже стримано, вислухати уважно покупця, а тоді вже вчепитися там, де це було б вигідно.

— Ви з приводу «кадилака», пане Блюменталь? — запитав я.

Він кивнув.

— Ось він, — сказав я і показав рукою на машину.

— Бачу, — озвався Блюменталь.

Я кинув на нього швидкий погляд. «Увага, — подумки застеріг я себе, — це хитра бестія!»

Ми перейшли подвір’я. Я відчинив дверцята машини й запустив мотор. Робив усе мовчки, щоб дати Блюменталю час оглянути машину. Безперечно, він знайде до чого прискіпатись, отоді я перейду в наступ.

Та Блюменталь нічого не оглядав. Ні до чого не прискіпувався. Він і собі мовчки стояв переді мною, як стовп. Мені нічого не лишалося, як тільки розпочати наступ навмання.

Неквапливо й детально почав я описувати «кадилак», як, певне, мати розповідає про свою дитину. Говорячи, я намагався вивідати, чи тямить цей чоловік хоча б щось у таких речах. Коли це фахівець, то треба чимбільш розводитися про мотор і шасі, а коли він нічого не тямить — про комфорт та інші витребеньки.

Та він і далі нічим не виказав себе. Він не перебивав мене, аж поки я сам не вичерпав своїх мовних ресурсів.

— Для чого ви купуєте машину? Щоб їздити в місті чи для подорожей? — спитав я нарешті, сподіваючись за щось зачепитися.

— Для всього, — відповів Блюменталь.

— Ага! А їздитимете самі чи з водієм?

— Як коли.

Як коли. Відповіді він давав, як папуга. Може, він належав до ордену ченців, що дали обітницю мовчання.

Щоб якось пожвавити розмову, я вирішив добитися, щоб він сам щось випробував. У таких випадках покупці завжди стають приступнішими. Я занепокоївся, що він от-от засне.

— Верх машини, як для такого великого кабріолета, дуже легко відкидається й закривається, — сказав я. — Прошу, спробуйте закрити його самі. Ви зробите це однією рукою.

Але Блюменталь сказав, що це ні до чого, мовляв, він і так це бачить. Я, грюкнувши, розчинив і зачинив дверцята, а тоді поторсав за ручки.

— Ніщо не розгойдане. Усе непохитне й надійне. Прошу, перевірте самі…

Та Блюменталь знову відмовився. Він вважав, що інакше й бути не може. Ну й твердий у біса горішок!

Я показав йому, як опускаються й підіймаються шибки у вікнах.

— Ручки крутяться легко, завирашки! Шибки фіксуються на будь-якій висоті.

Він не поворухнувся.

— До того ж і скло незвичайне — небитке, — провадив я далі, хоч уже й почав впадати в розпач. — Це ж неоціненна вигода! У нас у майстерні стоїть «форд»… — І я розповів історію про те, як загинула пекарева дружина, додавши ще одну жертву — дитину, хоч та ще й не народилась.

Проте душа Блюменталя була замкнена щільно, як сейф.

— Небитке скло ставлять на всіх машинах, — перебив він мене, — нічого особливого в цьому немає.

— Небитке скло не належить до серійного обладнання жодної марки машин, — заперечив я лагідно, але твердо. — Хіба що лобове скло на деяких моделях. Та аж ніяк невеликі бокові шибки.

Я продемонстрував роботу сигналів і перейшов до опису внутрішнього комфорту: багажників, сидінь, бічних кишеньок, щитка водія, розписував кожну дрібничку, подав навіть Блю-менталеві запальничку і, скориставшись із цієї нагоди, запропонував йому сигарету, щоб хоча цим його трохи розворушити, але він відмовився.

— Дякую, я не курю, — сказав він і глянув на мене так знуджено, що я раптом подумав: а може, йому зовсім не до нас треба було, може, він зайшов випадково — заблукав, хотів купити щось зовсім інше, ну, скажімо, машину, що обкидає петлі для ґудзиків або радіоприймач, а тепер ось стоїть тут через власну нерішучість, але зараз піде собі геть.

— Давайте, пане Блюменталь, зробимо спробний виїзд, — запропонував я нарешті, бо відчув, що справді втомився.