Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я знав, як тут треба було поводитись. Сьогодні — жодного слова про звичайні їхні справи, жодного недоречного натяку. Сьогодні треба було забути про неймовірну витривалість Рози, за яку її прозвано Залізною Кобилою, про розмови Фріці з торговцем худобою Стефаном Гріголяйтом про кохання, про те, як Кікі пританцьовує вдосвіта біля кошика з крендельками. Сьогоднішня бесіда мала пасувати вишуканому дамському товариству.

— Усе вже наготувала, Ліллі? — запитав я.

Вона кивнула.

— Посаг уже давно готовий.

— Чудовий посаг, — втрутилася Роза. — Все є до останньої мереживної накидочки…

— А навіщо ці мереживні накидочки? — запитав я.

— Та ти що, Роббі? — Роза так докірливо глянула на мене, що я якомога швидше згадав, навіщо вони, і сказав їй про це. Мереживні накидочки — це ж плетені чохли на меблі, символ дрібнобуржуазного добробуту, священний символ шлюбного життя і втраченого раю… Усі ці жінки стали повіями не з покликання, їх просто вибило з колії нормального життя. Потай вони мріяли про шлюбну постіль, а не про розпусту. Але вони нізащо в світі не зізналися б у цьому.

Я сів до піаніно. Роза вже давно чекала на це. Вона, як і всі ці дівчата, любила музику. На прощання я ще раз зіграв усі її та Ліл-лині улюблені мелодії. Спочатку «Молитву діви». Хоч назва не надто пасувала до нашої кав’ярні, зате це була гучна, бравурна п’єска. Потім зіграв «Вечірню пісню пташок», «Альпи палають», «Коли вмирає кохання», «Арлекінові мільйони», а наприкінці «Серце прагне в рідний край». Остання була улюбленою Розиною піснею. Бо ж повії — найчерствіші й водночас найсентименталь-ніші з людей. Підспівували всі. Гомосексуаліст Кікі вторував.

Нарешті Ліллі підвелася з-за столу. їй треба було зайти по нареченого. Роза щиро розцілувалася з нею.

— Щасти тобі, Ліллі! Не піддавайся!

Несучи купу подарунків, Ліллі пішла. І Бог його знає чому, але обличчя її зовсім змінилося. Жорсткі риси, що вирізьбля-ються в кожного, кому доводиться спізнати людську підлоту, наче стерлися, обличчя полагіднішало, на ньому прозирало щось молоде, дівоче.

Ми вийшли на вулицю й помахали вслід Ліллі. І раптом розридалася Мімі. Вона сама була колись одружена. Чоловік її помер на війні від запалення легенів. Якби його було вбито, вона мала б хоч якусь пенсію і їй нічого було б іти на вулицю. Роза поплескала її по спині.

— Ну, Мімі, тільки не розкисай. Ходімо, вип’ємо ще кави!

Все товариство повернулося до темного приміщення, як кури на сідало. Але гарний настрій уже минувся.

— Заграй-но, Роббі, нам іще щось на прощання! — попросила Роза. — Щоб підняти нам дух!

— Гаразд, — відповів я. — Давайте вріжемо «Марш давніх друзів»!

А потім розпрощався і я. Роза тицьнула мені пакет із печивом. Я віддав його «матусиному» синові, який готував уже на вулиці казан із ковбасками.

Я роздумував, куди б його податися. Іти в бар мені ніяк не хотілося, в кіно — теж, хіба що до майстерні? Нерішуче глянув на годинник. Була восьма. Кестер, мабуть, уже повернувся. А при ньому Ленц не стане знову теревенити про дівчину. Я пішов.

У майстерні горіло світло. Не тільки в приміщенні — воно заливало й усе подвір’я. Кестер був сам.

— Що сталося, Отто? — запитав я. — Може, ти продав «кадилак»?

Кестер засміявся:

— Ні, це Готфрід улаштував невеличку ілюмінацію.

Світилися обидві фари «кадилака». Машина стояла так, що

снопи світла падали крізь вікно на двір, просто на вкриту цвітом сливу. Вона відсвічувала в світлі фар крейдяною білістю, видовище було чудове. А в темряві обабіч дерева, здавалося, гомоніло море.

— Яка розкіш! — сказав я. — А де ж він?

— Пішов купити щось попоїсти.

— Блискуча ідея! Мене щось наче похитує. Може, це просто через те, що я зголоднів.

Кестер кивнув.

— Поїсти ніколи не завадить. Основний закон усіх старих вояків. А мене сьогодні ввечері теж довго похитувало та й хитнуло — записав «Карла» на перегони.

— Як? — вихопилося в мене. — На шосте?

Він кивнув.

— Бий його сила Божа, Отто, але ж там беруть участь класні машини!

Він знову кивнув.

— Я пустив його по класу спортивних машин такого типу, як у Браумюллера.

Я засукав рукава.

— Тоді до роботи, Отто. Промиємо як слід мастилом нашого улюбленця!

— Стій! — гукнув останній з романтиків, саме входячи до приміщення. — Спершу нам самим треба заправитися!

Він виклав на стіл вечерю: сир, хліб, тверду, як камінь, копчену ковбасу, шпроти. Було й холодне пиво. Ми їли, як загін зголоднілих молотників. Тоді взялися до «Карла». Години зо дві морочилися з ним, перевірили й помастили всі підшипники. Потім ми з Ленцем повечеряли вдруге. Готфрід увімкнув світло й на «форді». Під час аварії одна з його фар випадково вціліла. Тепер вона стирчала на задертому вгору шасі, кидаючи шмут світла кудись у небо.