Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Повітря, яке накачують у балон, — пояснив я похмуро.

— Авжеж, — сказав він співчутливо та презирливо водночас, — авжеж, повітря! Атмосфера, аура, ореол, тепло, таємничість — це те, що одухотворюе і оживляє красу, але що тобі говорити… твоя атмосфера — це випари рому.

— Годі, а то дістанеш чимось по макітрі, — пробурчав я.

Але Готфрід не вгавав, а я його й пальцем не торкнув.

Він же й гадки не мав про те, що трапилось, не знав, що кожне його слово вражає мене просто в серце. А найбільше кожне слово про пиятику. Я вже був якось пережив це і заспокоївся, а він знову все розбурхав. Нахвалював дівчину, аж поки мені здалося, наче я й насправді втратив щось напрочуд прекрасне, втратив без вороття.

Усе ще роздратований пішов я о шостій до кав’ярні «Інтернаці-ональ» — свого давнього притулку; Ленц іще раз нагадав мені про це. Зайшовши до залу, я, на свій подив, побачив, що там завізно. На прилавку стояли торти, тістечка, а плоскостопий Алоїс протупотів у бічну кімнату з тацею, заставленою посудом для кави. Я спинився. Кава, кавниками? То, певне, бенкетувало якесь товариство, а отже, хтось, упившись, уже лежить під столиком.

Але хазяїн роз’яснив мені в чім річ. Сьогодні в одній з бічних кімнат святкують прощання з Ліллі — Розиною подружкою. Я ляснув себе по лобі — як я міг забути! Адже мене сюди запрошено! Запрошено як єдиного чоловіка, Роза на цьому особливо наголосила, бо ж присутнього тут гомосексуаліста Кікі до уваги не брали. Я швиденько вийшов і повернувся з букетом квітів, ананасом, дитячим брязкальцем і плиткою шоколаду.

Роза зустріла мене усмішкою великосвітської дами. На ній була чорна, глибоко декольтована сукня. Вона була господинею столу. Її золоті зуби виблискували. Я запитав про здоров’я її малої і передав їй целулоїдне брязкальце й шоколад. Роза сяяла.

З ананасом і квітами я підійшов до Ліллі:

— Щиро вітаю і бажаю щастя!

— Він, як завжди, справжній джентльмен, — сказала Роза. — Ходи-но сюди, Роббі, сядь між мною і Ліллі.

Ліллі була найближчою Розиною подругою. Вона зробила блискучу кар’єру. Стала тим, що було недосяжного мрією кожної звичайної повії, — «дамою при готелі». «Дама при готелі» не шукає собі клієнтів на вулиці, вона живе в готелі і там-таки знайомиться з чоловіками. Мало хто з повій досягає такого становища — обмаль туалетів та й грошей замало, щоб можна було якийсь час перебути без клієнтів… Хоча Ліллі мешкала в провінційному готелі, а проте за кілька років заощадила щось близько чотирьох тисяч марок. І ось тепер вона виходила заміж. Її майбутній чоловік тримав невеличку крамницю газових приладів і радіоапаратури. Він усе знав про минуле Ліллі, та йому це було байдуже. Щодо майбутнього, то він міг бути цілком спокійний: якщо така дівчина виходила заміж, то це вже було надійно. Такі дівчата знали своє ремесло, і таке життя їм остогидло. З них виходили вірні дружини.

Весілля Ліллі мало відбутися в понеділок. А сьогодні Роза влаштувала їй прощальну вечірку з кавою. Усі прийшли, щоб іще раз побути з Ліллі. Після одруження вона вже не зможе сюди приходити.

Роза налила мені чашку кави. Алоїс підбіг із величезним кексом, нашпигованим родзинками, посиланим мигдалем і цукатами. Вона поклала мені солідний шматок. Я знав, що треба робити. Покуштував шматочок з виглядом знавця, а тоді удав страшенно здивованого.

— Хай мене грім поб’є, але такого, безперечно, не купиш!

— Сама спекла, — відповіла Роза вдоволено. Вона вміла добре куховарити й любила, коли її за це хвалили. А щодо гуляшу та кексів, то вона була неперевершена. Адже вона була чешка.

Я подивився на товариство, що сиділо біля столу. Ось вони, поденниці Божого вертограду, непохибні знавці людських душ, ці солдати кохання — ось Валлі-красуня, в якої нещодавно під час нічної прогулянки в автомобілі вкрали жоржетку з песця, ось Ліна з дерев’янкою замість однієї ноги — вона й досі знаходила собі клієнтів; ось бідолашна Фріці, що кохала плоскостопого Алоїса, хоч давно могла б мати власну квартиру й приятеля, який би утримував її; ось Марго, червонощока Марго, яка завжди ходила вбрана, як домашня служниця, і цим приваблювала елегантних кавалерів; ось Маріон, наймолодша з них усіх, усміхнена й безжурна; ось Кікі, якого не мали за чоловіка, бо він завжди носив жіноче вбрання й рум’янився; ось Мімі, бідолашна Мімі, якій уже сорок п’ять років; з розширеними венами на ногах, їй уже нелегко бігати вулицями… Було тут іще кілька жінок — подавальниць з бару, просто гостей — їх я не знав. І нарешті — другий почесний гість — «матуся», маленька, довірена особа всіх нас, втіха й підтримка нічних мандрівців, «матуся», що тримала на розі Ніколаїштрасе чавунний казан, правила ночами за пересувний буфет і міняльну контору й торгувала не тільки сосисками, а потай іще й цигарками та гумовими виробами інтимного вжитку; в неї можна було й гроші позичити.