Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Ця сутичка трохи збадьорила мене. Та почуття досади не минало. Навпаки: чим я тверезішав, тим воно сильнішало. Я здавався сам собі викрученим мокрим рушником. Але поступово мене брала досада вже не тільки на себе, а й на весь світ, навіть на дівчину. Бо ж напився я через неї. Я підняв комір пальта. Хай собі думає про мене, що хоче, мені байдуже, хай одразу знає, з ким має справу. Кат із ним — про мене, що сталося, те сталося. Зарадити вже нічим не можна. А може, так воно й ліпше…

Я повернувся в бар і тепер уже напився по-справжньому.

Надворі стало тепло й вогко, кілька днів, не перестаючи, ішов дощ. Потім небо проясніло, почало припікати сонце, і коли в п’ятницю я прийшов уранці до майстерні, то побачив на подвір’ї Матильду Штос: вона стояла, спершись на мітлу, і обличчя в неї сяяло, як у розніженого бегемота.

— Погляньте-но, пане Локамп, на цю красу! Хіба ж не чудо?!

Я вражений спинився: стара слива коло бензоколонки за одну ніч вкрилася цвітом.

Цілу зиму стояла вона крива й гола, ми вішали на неї старі покришки, настромляли на сучки сушитися каністри з-під мастила, вона правила нам хіба що за зручну вішалку для будь-чого, починаючи від ганчірок і до капота; ще кілька днів тому на ній висіли, тріпочучи на вітрі, щойно випрані сині комбінезони, ще вчора на ній навряд чи можна було щось зауважити, — і раптом, за одну-однісіньку ніч, вона, наче в казці, перетворилася на рожево-білу ніжну хмаринку, хмаринку з ясного цвіту; так ніби на наше брудне подвір’я залетіла ненароком зграйка метеликів.

— А як пахне! — замріяно мовила Матильда й закотила очі під лоба. — Розкішно — точнісінько, як ваш ром…

Я не відчував ніякого запаху. Але одразу ж усе зрозумів.

— Пахне скорше коньяком для клієнтів, — сказав я.

Матильда рішуче заперечила:

— Пане Локамп, ви, певне, застудилися! А може, у вас поліпи в носі. Тепер поліпи мало не в кожного. Але в старої Што-сихи ніс, як у хорта, можете мені повірити, що пахне ромом, вистояним ромом…

— Ну гаразд, Матильдо…

Я налив їй чарку рому й пішов до бензоколонки. Юп уже був там. Перед ним у іржавій консервній бляшанці стояли зрізані з дерева розквітлі гілочки.

— Що це в тебе? — здивовано спитав я.

— Це для дам, — пояснив Юп. — Коли якась дама під’їжджає до бензоколонки заправитись, то дістає від мене ще й таку гілочку. Завдяки цьому я продав уже на дев’яносто літрів більше, ніж завжди. Це дерево варте золота, пане Локамп. Коли б у нас його не було, то варто було б поставити штучне.

— А ти справжній бізнесмен, хлопче!

Він усміхнувся. Сонячне проміння просочувалося крізь його вуха, і вони нагадували рубінові шибки в церковних вітражах.

— Мене вже двічі сфотографували, — повідомив Юп. — На фоні дерева.

— Отакої, ти ще станеш кінозіркою, — сказав я і пішов до оглядової ями, звідти, з-під «форда», саме вилазив Ленц.

— Роббі, — сказав він, — знаєш, що мені спало на думку? Нам треба було подбати про ту дівчину, що була з Біндінгом.

Я пильно подивився на нього.

— Тобто як?

— А отак, як я й сказав. Чого ти на мене витріщився?

— І не думав.

— Не думав, ти їх просто вирячив. Як же її звуть, ту дівчину? Пат, але як далі?

— Не знаю, — відповів я.

Він підвівся.

— Не знаєш? Ти ж записав її адресу. Я сам бачив.

— Загубив папірець.

— Загубив?! — Він учепився обома руками у свою жовту чуприну. — І це заради цього я тоді цілу годину відволікав від вас Біндінга? Загубив! А може, Отто запам’ятав адресу?

— Отто її теж не знає.

Ленц подивився на мене.

— Жалюгідний дилетант! Тим гірше! Хіба ж ти не бачив, що то була чудесна дівчина? Господи! — Ленц звів очі до неба. — Коли нарешті нам трапилося щось путнє, то цей бовдур губить адресу!

— Як на мене, то не така вже вона й чарівна…

— Бо ти осел, — заперечив Ленц, — йолоп, який нічогісінько не тямить у тому, що вище рівня повій із кав’ярні «Інтернаціо-наль». Ех ти, тапер! Кажу тобі ще раз: це був щасливий випадок, просто щастя, ота дівчина! Ти ж про таке й поняття не маєш! Ти бачив її очі? Звісно, не бачив; ти ж тільки у свою чарку дивився!

— Прикуси язика! — урвав я його, бо тією чаркою він наче поцілив мене у свіжу рану.

— А руки, — вів Ленц далі, не звертаючи на мене уваги, — тонкі, довгі руки, як у мулатки. На цьому, можеш мені повірити, Готфрід розуміється! Боже милий! Нарешті трапилася дівчина, прекрасна, невимушена і, — що найголовніше, — вона вміє створити атмосферу… — Він осікся. — А ти взагалі знаєш, що таке атмосфера?