Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Вона похитала головою.

— Не уявляю, щоб він був смачний…

— Смачний? Я про це давно не думаю, — сказав я.

Вона глянула на мене.

— Нащо ж ви тоді його п’єте?

— Коли п’ють ром, то не думають про те, смачний він чи ні, — почав я, зрадівши, що знайшов тему, на яку можу говорити. — Це не просто напій, а скоріше друг. Друг, із яким легше жити на світі. Друг, що змінює світ. Тому, його й п’ють… — Я відсунув склянку. — То замовити для вас іще один мартіні?

— Краще вже ром, — сказала вона. — Треба ж і мені його покуштувати…

— Гаразд, — відповів я, — але не цього. Цей на почин надто міцний. Принеси-но «Баккарді-коктейль»! — гукнув я Фредові.

Фред приніс чарки й поставив мисочку з солоним мигдалем та підсмаженими кавовими зернами.

— А мою пляшку постав коло мене, — сказав я.

Помалу все набувало певної форми і звучання. Зникла нерішучість, слова з’являлися самі собою, і я вже не дуже зважав на те, що говорив. Я пив собі й пив, відчуваючи, як наринає на мене, підхоплює велика, лагідна хвиля, як ці порожні сутінки сповнюються образами, як понад байдужими, сірими проявами існування таємниче витає мовчазний натовп мрій. Стіни бару розступилися, і це вже був не бар, а якийсь куточок світу, затишний притулок, напівтемне укриття, навколо якого точилася одвічна бійка хаосу, в якому ми заховались, загадково навіяні одне одному присмерком часу. Знітившись, дівчина сиділа на своєму стільці, чужа й таємнича, наче закинута сюди з потойбічного життя. Я чув свої слова, але мені здавалося, наче це вже не я, наче це говорить хтось інший, хтось, ким я хотів би бути. Слова були не ті, що треба, вони набували іншого змісту, втручаючись в інші, барвистіші сфери, не схожі на ті, де відбувалися дрібні події мого життя: я знав, що слова мої — неправда, що вони вже фантазія, брехня, та мені було байдуже — правда була безрадісна й сіра, і тільки почуття та ореол мрій були справжнім життям.

Мідна купеля бару мінилась вогнями. Час від часу Валентин підіймав свою чарку й мурмотів якусь дату. За вікнами приглушено хлюпотіла вулиця, сповнена крику хижих птахів — сигналів автомашин. Коли хтось розчиняв двері, з вулиці ніби хлюпав зойк — зойк старої баби — лайливої і заздрісної.

Було вже темно, коли я одвів Патрицію Гольман додому. Повертався я, не поспішаючи, нараз відчувши себе самотнім і спустошеним. Накрапав дрібний дощ. Я спинився перед вітриною і аж тепер відчув, що перебрав міру. Відчув цілком ясно, хоча й твердо стояв на ногах.

Мене враз наче жаром обсипало. Я розстебнув пальто та збив капелюх на потилицю. Стонадцять чортів! Знов мене занесло чортзна-куди! Чого тільки я їй не наплів? Я не зважувався навіть обміркувати це докладніше. Де там — я вже й не пам’ятав, що саме говорив, і це було найгірше. Тепер, коли я сам-один стояв на холодній вулиці, де повз мене гуркотіли автобуси, все здавалося зовсім інакше, як у напівтемному барі. Я сам себе проклинав. Гарне враження справив я на дівчину — що й казати! Вона ж усе помітила. Адже сама вона майже нічого не пила. А коли прощалися, якось так дивно подивилася на мене…

Господи! Рвучко повернувшись, я зіткнувся з низеньким опасистим чоловіком.

— Що таке! — люто просичав я.

— Повилазило тобі, опудало солом’яне? — загавкав на мене товстун.

Я витріщився на нього.

— Людей не бачив, чи що? — дзявкав він далі.

Саме така зустріч була мені потрібна.

— Людей безперечно бачив, — сказав я, — але щоб прогулювалися пивні бочки, такого ні!

Товстунові не заціпило. Він спинився, надимаючись від гніву.

— А чи не пішов би ти до зоопарку! — скипів він. — Замріяним кенгуру нічого вештатися по вулиці.

Я зрозумів, що маю справу з лайливцем високої кваліфікації. Треба було, незважаючи на пригнічений настрій, відстояти свою честь.

— Чухрай далі, псих недоношений, — сказав я і, урочисто піднявши руку, благословив його.

Та він не склав зброї.

— Залий собі хоч бетону в голову, мавпо собакоголова! — гавкнув він.

На це я обізвав його клишоногою поторочею. Він мене — какаду в клітці, я його — безробітним гробарем. На це він, уже трохи шанобливіше, обізвав мене раковою пухлиною на коров’ячій голові, а я його тоді, щоб нарешті поставити крапку, — ходячим кладовищем біфштексів. І враз його обличчя проясніло.

— Кладовище біфштексів — це здорово! — сказав він. — Такого я досі не чув. Занотую до свого репертуару! Бувайте, — він трохи підняв капелюх, і ми розійшлися, сповнені поваги один до одного.