Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— До вечора я ніякого алкоголю не п’ю — це моє тверде правило, — відповів Барзіг.

— Правила інколи треба порушувати, бо яка тоді з них радість. — заперечив Готфрід і налив вина. — Випиймо за майбутнє бражника бузкового, павиного ока й перламутрівки.

Барзіг якусь мить вагався.

— Ви так умієте підійти до мене, що ніяк відмовитись, — сказав він і взяв чарку. — Але тоді давайте вип’ємо й за волове око! — Він зніяковіло усміхнувся, ніби сказав щось двозначне

про жінок. — Я, бачте, відкрив новий тип… Зі щетинистими вусиками.

— Ого! — сказав Ленц. — Честь вам і слава! Отже, ви один з першовідкривачів у цій галузі, і ваше ім’я вписане буде в аннали природничих наук!

Ми випили ще по чарці за щетинисті вусики. Барзіг витер губи.

— А я до вас із гарною новиною: можете забрати «форд». Дирекція погодилась доручити ремонт вам.

— Чудово! — сказав Кестер. — Нам ця робота дуже до речі. А як із^нашим кошторисом?

— Його схвалено.

— Без відрахунків?

Барзіг примружив одне око.

— Спершу пани опиралися, та врешті-решт…

— Повну чарку за страхову компанію «Фенікс»! — сказав Аенц і налив усім знову.

Барзіг підвівся та став прощатися.

— А жінка, що сиділа у «форді», — сказав він, виходячи, — померла, таки кілька днів тому. А мала тільки порізи. Мабуть, забагато крові втратила.

— А скільки їй було років? — запитав Кестер.

— Тридцять чотири, — відповів Барзіг. — Вагітність на четвертому місяці. Застрахована на двадцять тисяч марок.

Ми відразу ж поїхали, щоб забрати машину в її власника — якогось пекаря. Він уночі їхав напідпитку та з розгону ввігнався в мур. Дружина його дістала поранення, а його хоч би тобі дряпонуло.

Він прийшов у гараж, коли ми взяли вже машину на буксир, постояв трохи й мовчки дивився на нас: похнюплений, із зсутуленою спиною, короткошиїй, наче трохи похилившись уперед. Обличчя в нього було, як у всіх пекарів, нездорового, сірувато-білого кольору, і в сутінку він нагадав мені великого кволого хробака. Він повагом підійшов до нас.

— Коли машина буде готова? — спитав він.

— Тижнів за три, — пообіцяв Кестер.

Він показав на відкидний верх машини.

— За це теж треба буде платити?

— Нащо? — здивувався Кестер. — Адже він цілісінький.

Пекар роздратовано пересмикнув плечима.

— Бачу. Але ж ви дістали замовлення досить значне і під час ремонту могли б викроїти із загальної суми й на новий верх. Сподіваюся, ми зрозуміємо один одного.

— Ні, не зрозуміємо, — сказав Кестер.

Він дуже добре зрозумів пекаря — той хотів задурно дістати новий верх. У страховку він не входив, отож йому хотілося долучити верх до вартості ремонту. Ми стали сперечатися з ним. Тоді пекар сказав, що анулює замовлення і зажадає укласти новий кошторис із згідливішою майстернею. Нарешті Кестер поступився. Він ніколи не зробив би цього, якби ми мали іншу роботу.

— Ну от, давно б так, — сказав пекар, криво посміхаючись. — Я зайду ближчими днями, підберемо матеріал. Мабуть, візьму беж. Світлого відтінку.

Ми поїхали. Дорогою Ленц показав нам на сидінні «форда» великі чорні плями.

— Кров його померлої дружини. А він видурив собі новий верх. Беж. Світлого відтінку. Такий не пропаде. Я не здивуюсь, коли він ще й страховку витисне за двох небіжчиків. Адже дружина була вагітна.

Кестер знизав плечима.

— Він, мабуть, гадає, дружина — то одне, а гроші — зовсім інше.

— Може, й так, — сказав Ленц. — Певно, є люди, для яких страховка — то ніби розрада в нещасті. А в нас через нього п’ятдесят марок як корова язиком злизала…

Після обіду я, вигадавши якийсь привід, пішов додому. Я домовився про побачення з Патрицією Гольман на п’яту годину, але в майстерні я про це нікому нічого не сказав. Не тому, що хотів щось приховати, ні, просто мені раптом здалося, що ця зустріч не відбудеться.

Зустріч вона призначила у якійсь кав’ярні. Я там ніколи не був, проте знав, що це невеличкий вишуканий ресторанчик. Я спокійно поїхав туди, не підозрюючи нічого прикрого. Проте, переступивши поріг, я аж відсахнувся з переляку. У залі стояв гамір жіночих голосів. Я потрапив до звичайної дамської кондитерської.

Мені якось пощастило захопити столик, що тільки-но звільнився. Зніяковіло озираючись, я помітив, що в кав’ярні, крім мене, було ще тільки двоє чоловіків, та вони мені не сподобалися.

— Вам кави, чаю чи шоколаду? — запитав офіціант і, махнувши серветкою, змів крихти тістечок просто мені на костюм.

— Подвійний коньяк, — відповів я.