Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Сидіти нам із ним у дівках, Отто, — мовив я.

Але Кестер не втрачав надії.

— Сидять тепер з машинами середнього класу, Роббі, — сказав він. — Купці є на дешеві й на дуже дорогі. Бо є ще люди, що мають гроші. Або принаймні удають, що мають.

— Де Готфрід? — спитав я.

— На якихось політичних зборах…

— Здурів, чи що? Навіщо вони йому?

Кестер засміявся:

— Він і сам не знає. Мабуть, відчув весну. А навесні його завжди тягне до чогось нового.

— Може, й так, — сказав я. — Давай я тобі допоможу.

Не дуже хапаючись, ми прововтузилися коло машини, аж

поки стемніло.

— Ну, годі, — сказав Кестер.

Ми вмилися.

— Знаєш, що тут у мене? — спитав він, поплескуючи по гаманцеві.

— А що?

— Квитки на сьогоднішній матч із боксу. Два. Ходімо?

Я завагався. Отто здивовано глянув на мене.

— Стіллінг проти Уоркера, — сказав він. — Бій буде цікавий.

— Візьми з собою Готфріда, — запропонував я йому й сам собі здався смішним, що відмовляюся йти з ним. Але мені справді не хотілося йти, хтозна й чому.

— Щось запланував на вечір? — спитав Кестер.

— Ні.

Він глянув на мене.

— Піду додому, — сказав я. — Писатиму листи й таке інше. Треба ж колись…

— Може, ти захворів? — занепокоєно спитав він.

— Та ні! Може, я теж відчув весну…

— Ну, гаразд. Як хочеш.

Я поплентався додому. Та коли опинився у себе в кімнаті, на мене знов налягла нудьга. Я блукав із кутка в куток, не розуміючи, чому мені захотілося додому. Нарешті пішов до Джор-джі й у коридорі здибав пані Залевську.

— Отакої! — витріщилась вона на мене. — Ви тут?

— Мені важко було б це заперечити, — відповів я трохи роздратовано.

Вона похитала головою в сивих кучерях.

— Не гуляєте? Чудасія, та й годі!

У Джорджі я пробув недовго — за якісь чверть години вже повернувся до себе. Подумав, чи не хочеться мені чогось випити. Ні, не хочеться. Тоді сів до вікна й почав дивитися на вулицю. Над цвинтарем кажановими крильми нависли сутінки. За будинком профспілок небо було зеленкувате, як недостигле яблуко. Уздовж вулиці вже світилися ліхтарі, але ще було не зовсім темно, і здавалося, ніби їм холодно. Я пошукав під книжками записку з номером телефону. Зрештою, чого б і не подзвонити? Я ж навіть ніби пообіцяв, що подзвоню. А втім, її, може, й немає вдома.

Я пішов на майданчик, де стояв телефон, підняв слухавку та сказав номер. Чекаючи на відповідь, я відчув, ніби з чорного отвору слухавки лагідною хвилею напливає легке нетерпіння. Дівчина була вдома. Коли її низький, хрипкуватий голос раптом примарно залунав у передпокої пані Залевської між головами диких кабанів, серед запаху несвіжого жиру й брязкоту посуду, залунав тихо й повільно, ніби дівчина обдумувала кожне слово, невдоволення моє зникло. Я не тільки розпитав, як вона доїхала, але й домовився, що ми післязавтра зустрінемося. Аж тоді я поклав слухавку, і раптом усе здалося мені вже не таким нудним і безрадісним. «Геть здурів», — подумав я й похитав головою. Тоді взяв слухавку й подзвонив до Кестера.

— Квитки ще в тебе, Отто?

— Так.

— Добре. То я йду з тобою на бокс!

Після змагань ми ще трохи походили нічним містом. На вулицях було ясно й безлюдно. Сяяли вивіски. У вітринах хтозна-навіщо горіло світло. В одній стояли голі манекени з розмальованими обличчями, ніби якісь розбещені привиди. У другій виблискували коштовності. Далі йшов універмаг, освітлений, наче кафедральний собор. Вітрини його пінилися різнобарвними, яскравими шовками. Перед кінотеатром стояли бліді, зголоднілі люди. Поряд із ними виблискувала вітрина продуктового магазину. У ній, мов башти, височіли консервні бляшанки, лежали загорнуті у вату ніжні яблука кальвіль, на шнурку погойдувалась, як білизна на вітрі, ціла низка ситих гусей, між твердими сухими ковбасами лежали рум’яні круглі буханці, й жовтувато, й рожево мерехтіли скибки лосося та печінкового паштету.

Ми сіли на лаву неподалік скверу. Похолодало. Місяць, ніби дугова лампа, висів над будинками. Було вже далеко за північ. На брукові поблизу робітники поставили намет і лагодили трамвайні рейки. Сичали зварювальні апарати, на темні постаті, що схилялися над рейками, падали снопи іскор. Казани з асфальтовою смолою чаділи коло них, як польові кухні.

Ми сиділи, думаючи кожен про своє.

— Дивно почуваєш себе в неділю, га, Отто?

Кестер кивнув.

— Навіть радієш, коли вона вже минає.

Кестер знизав плечима.

— Так звикаєш крутитися, наче в колесі, що, коли випадає вільна хвилина, ти почуваєшся, наче не в своїй тарілці.