Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Знадвору вернулися Ленц і Біндінг. На свіжому повітрі вони трохи протверезилися. Ми почали збиратися додому. Я допоміг дівчині одягти пальто. Вона стояла зовсім близько від мене, плавно випроставши плечі й відхиливши назад голову. Рот у неї був трохи розтулений, і вона всміхалась не до когось у кімнаті, а наче до стелі. Я на мить опустив пальто. І де в біса були весь час мої очі? Спав я, чи що? Раптом я зрозумів, чому Ленц був такий захоплений…

Дівчина обернулася й запитливо глянула на мене. Я хутко підняв пальто й подивився на Біндінга: він стояв біля столу, обличчя в нього було червоне, як буряк, очі оскліли.

— Ви думаєте, що він зможе вести машину? — спитав я.

— Думаю, що зможе…

Я й далі дивився на неї.

— Якщо ви не дуже впевнені в цьому, то вас може відвезти хтось із нас.

Вона дістала пудреницю й відкрила її.

— Не треба, — сказала вона. — Він набагато краще веде машину, коли вип'є.

— Краще, але, мабуть, не так обережно, — заперечив я.

Вона глянула на мене з-за свого дзеркальця.

— Будемо сподіватися, що все обійдеться, — сказав я.

Мої побоювання були перебільшені, бо Біндінг досить добре тримався на ногах. Але мені хотілося щось зробити, щоб вона не просто пішла, наче її й не було.

— А можна вам завтра подзвонити, дізнатися, чи все обійшлося? — спитав я.

Вона відповіла не зразу.

— Адже ми через свою пиятику до певної міри відповідаємо за все, — повів я далі. — Особливо я зі своїм ромом до дня народження…

Вона засміялася:

— Ну, добре, як вам так хочеться. Захід — 2796.

Надворі я зараз же записав собі номер. Ми подивились, як

Біндінг від'їхав, і випили ще по чарці. Потім пустили «Карла» так, що він аж заревів. Він мчав крізь легенький березневий туман, ми дихали швидко, осяйне місто пливло нам назустріч, коливаючись в імлі, з якої виринув, неначе яскраво освітлений корабель, бар Фредді. Ми поставили «Карла» на якір. Коньяк лився золотавим струменем, джин виблискував аквамарином, а ром був — як саме* життя. Ми твердо сиділи на табуретках коло прилавка, навколо хлюпотіла музика, ріка буття була світла й могутня, вона вливала силу в наші груди, і ми забували безнадію своїх убогих мебльованих кімнат, де ніхто не чекав на нас, розпач боротьби за існування. Прилавок бару був капітанським містком на кораблі життя, і ми крізь бурю пливли в майбутнє.

Другого дня була неділя. Я спав довго й прокинувся, аж як сонце почало світити на моє ліжко. Я хутко схопився і повідчиняв вікна. Надворі було ясно й трохи холоднувато. Я поставив спиртівку на лаву й заходився шукати коробку з кавою. Моя господиня, пані Залевська, дозволила мені варити каву в кімнаті. Її кава була надто рідка. Особливо погана вона була на похмілля.

Я мешкав уже два роки в пансіоні Залевської. Район цей мені подобався, у ньому завжди щось відбувалося, бо тут недалеко одне від одного розташувалися будинок профспілок, кав'ярня «Інтернаціональ» і зал засідань Армії спасіння. До того ж перед нашим будинком було старе кладовище, на якому давно вже нікого не ховали. Воно заросло деревами, як парк, і коли вночі було тихо, здавалося, ніби живеш десь на селі. Але тиша наставала пізно, бо поруч із кладовищем було містечко розваг із каруселлю, гойдалками тощо.

Для пані Залевської цвинтар був надійним джерелом прибутку. Посилаючись на чисте повітря і гарний краєвид, вона брала більшу плату. А коли мешканці висловлювали якісь претензії, завжди казала:

— Але ж, панове, ви тільки подумайте, яка чудова місцевість!

Одягався я дуже повільно. Хотів відчути, що сьогодні неділя. Потім умився, походив по кімнаті, почитав газету, зварив каву, постояв коло вікна й подивився, як поливали вулицю, послухав, як у високих деревах на цвинтарі щебетали пташки, — вони, мов маленькі срібні сопілочки Господа Бога, підспівували тихому, приємному гудінню катеринок у містечку розваг, — довго перебирав свої кілька сорочок та шкарпеток, ніби їх було хтозна-скільки, потім, насвистуючи, спорожнив кишені. Там були дрібні монети, ніж, ключ, сигарети й раптом — учорашня записка з ім'ям та номером телефону дівчини. Патриція Гольман. Яке незвичайне ім'я: Патриція. Я поклав записку на стіл. Невже це справді було тільки вчора? А наче відійшло в далеке минуле, майже забуте в перлисто-сірому чаду алкоголю. Коли п'єш, то надто швидко сходишся з людьми, але між вечором і ранком така відстань, наче минули цілі роки.

Я ткнув записку під купу книжок. Подзвонити? Може, варто, а може, й ні. Удень таке завше постає в іншому світлі, ніж увечері. Зрештою я тепер маю спокій і цілком задоволений цим. Останні роки було забагато всякого хвилювання. З мене досить.