Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Маємо! — сказав Ленц.

У таких випадках уже не раз доходило до бійки.

Водій високий, опасистий у широкому брунатному реглані з верблюжої вовни, вийшов із машини. Він скоса зиркнув на «Карла», скинув товсті жовті рукавички й підійшов до нас.

— Якої марки ваша машина? — скривившись, як середа на п’ятницю, спитав він Кестера, що стояв найближче до нього.

Якусь мить ми мовчки дивилися на незнайомого. Він, безперечно, вирішив, що ми автомеханіки, які переодяглися в чисті костюми й виїхали погуляти на чужій машині.

— Ви щось сказали? — наче не дочувши, спитав нарешті Отто, щоб навчити його ввічливості.

Чоловік почервонів.

— Я питаю про цю машину, — буркнув він тим самим тоном.

" о

Ленц випростався. Його довжелезний ніс сіпнувся. Він надавав величезної ваги ввічливості тих людей, з якими спілкувався. Та перш ніж він устиг щось сказати, чиясь невидима рука раптом відчинила другі дверцята б’юїка, з машини з’явився вузенький черевичок, за ним — вузеньке коліно, потім вилізла дівчина й повільно рушила до нас.

Ми вражено перезирнулися. Досі ми не помічали^, що в машині був іще хтось. Ленца миттю наче хто підмінив. Його вкрите ластовинням обличчя засяяло усмішкою. І раптом ми всі усміхнулися невідомо чому.

Товстун спантеличено дивився на нас. Він утратив упевненість і, мабуть, не знав, що робити далі.

— Біндінг, — сказав він нарешті, трохи вклонившись, ніби хапався за своє прізвище, як за рятівний круг.

Дівчина підійшла до нас. Ми стали ще привітніші.

— Покажи-но машину, Отто, — сказав Ленц, кинувши швидкий погляд на Кестера.

— А чого ж, можна, — відказав Отто й теж весело глянув на Ленца.

— Я й справді залюбки поглянув би на неї, — відповів уже привітніше Біндінг. — Достобіса швидка машина. Перегнала мене завиграшки.

Біндінг і Кестер пішли до машини, і Кестер підняв капот «Карла».

Дівчина з ними не пішла. Струнка, мовчазна, вона стояла коло мене й Ленца. Сутеніло. Я сподівався, що Готфрід використає ситуацію і вибухне, як бомба. Бо він на такі справи був мастак. Але він наче язика проковтнув. Узагалі Готфрід коло дівчат туркотів, як голуб, а тепер стояв, мов пень.

— Пробачте, будь ласка, — промовив я нарешті. — Ми не бачили, що ви були в машині. А то б не виробляли такого.

Дівчина глянула на мене.

— Чому? — спокійно сказала вона несподівано низьким голосом. — Нічого поганого в тому не було.

— Поганого, може, й не було, але ми повелися не зовсім чесно. Наша машина може долати за годину до двохсот кілометрів.

Вона трохи подалася вперед і сховала руки в кишені пальта.

— До двохсот кілометрів?

— Точніше: сто вісімдесят дев’ять і дві десятих, це зафіксовано офіційно, — гордо заявив Ленц.

Вона засміялася:

— А ми думали, шістдесят або сімдесят…

— От бачите, — сказав я. — Ви ж не могли цього знати.

— Не могли, — відповіла вона. — Справді, не могли. Ми гадали, що б’юїк удвічі прудкіший за вашу машину.

— Отож-бо, — я відкинув ногою якусь гілку. — А виходить, що ми мали надто велику перевагу. І пан Біндінг, мабуть, неабияк лютував на нас.

Вона знову засміялась.

— Якусь хвилину лютував. Але ж треба вміти й програвати, бо як же тоді жити.

— Звичайно…

Запала мовчанка. Я глянув на Ленца. Проте останній із романтиків тільки усміхався, поводив носом і не приходив мені на допомогу. Шелестіли берези. Десь за будинком кудкудакала курка.

— Гарна погода, — мовив я нарешті, аби не мовчати.

— Так, чудова! — відповіла дівчина.

— І так тепло, — додав Ленц.

— Навдивовижу тепло, — закінчив я.

Знову запала мовчанка. Дівчина, мабуть, подумала, що ми несосвітенні дурні, але мені хоч убий нічого не спадало на думку. Ленц принюхався.

— Тушковані яблука, — сказав він розчулено. — До печінки та ще й тушковані яблука — делікатес!

— Безперечно, — погодився я, подумки проклинаючи нас обох.

Повернулися Кестер і Біндінг. За ці кілька хвилин Біндінг став зовсім інший. Він, мабуть, був одним із тих автомобільних фанатиків, що мліють від щастя, коли їм десь трапиться фахівець, з яким можна поговорити.

— Повечеряємо разом? — спитав він.

— Звичайно, — відповів Ленц.

Ми ввійшли до заїзду. У дверях Готфрід підморгнув мені й кивнув у бік дівчини.

— Слухай, вона вже разів десять звела нанівець твою вранішню погану прикмету. Ту зустріч із бабою, що тупала, як бегемот.

Я знизав плечима.

— Може, й так, але чого ти кинув мене напризволяще, щоб я сам заникувався перед нею?