Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

Я підняв комір пальта.

— А що нам, власне, заважає жити, Отто?

Він глянув на мене й усміхнувся.

— Було таке, що заважало, Роббі.

— Це правда, — погодився я. — А все-таки…

З-під автогену бризнуло над асфальтом яскраве зелене проміння. Освітлений зсередини намет робітників здавався темним затишним житлом.

— Як ти гадаєш, «кадилак» до вівторка буде готовий? — запитав я.

— Може, й буде, — відповів Кестер. — А тобі навіщо?

— Та просто так…

Ми встали й пішли додому.

— Сьогодні мені якось не по собі, Отто, — сказав я.

— З кожним буває. На добраніч, Роббі.

— На добраніч, Отто.

Я ще трохи посидів у себе в кімнаті. Вона раптом перестала мені подобатись. Потворна люстра, занадто яскраве світло, потерті крісла, безнадійно буденний лінолеум, а ще цей умивальник, це ліжко й над ним ота картина із зображенням битви під Ватерлоо… «Ні, сюди не приведеш порядної людини, — подумав я собі. — А жінку й поготів. Хіба що повію з «Інтернаціоналю»».

У вівторок уранці ми сиділи на подвір’ї перед своєю майстернею і снідали. «Кадилак» був готовий. Ленц тримав у руках аркуш паперу й переможно дивився на нас. Він завідував у нас рекламою і тільки-но прочитав мені й Кестерові складене ним оголошення про продаж машини. Воно починалося словами: «Відпустка на південному узбережжі в розкішному екіпажі» і було чимось середнім між віршем та гімном.

Ми з Кестером трохи помовчали. Треба було оговтатись після цієї зливи нестримної фантазії. Ленц вважав, що приголомшив нас.

— Тут тобі й поезія, і розмах, хіба ні? — гордо запитав він. — У нашу ділову добу треба бути романтиком, у цьому весь фокус. Протилежності приваблюють.

— Та не тоді, коли йдеться про гроші, — заперечив я.

— Автомобілі купують не для того, щоб укласти в щось гроші, хлопче, — не погодився зі мною Готфрід. — їх купують, щоб витратити гроші, а тут уже починається романтика, принаймні для ділової людини. А для більшості людей вона навіть на тому й кінчається. Як ти думаєш, Отто?

— Бачиш… — обережно почав Кестер.

— Та що тут довго балакати, — перебив я його. — Так рекламують курорт або якийсь косметичний крем, але не автомашину.

Ленц хотів щось заперечити…

— Стривай, — повів я далі. — Ти вважаєш, Готфріде, що ми упереджені. То давай спитаємо Юпа. Це ж бо голос народу!

П’ятнадцятирічний Юп був нашим єдиним службовцем, щось на зразок учня. Він обслуговував бензоколонку, приносив нам сніданок, а ввечері складав на місце інструмент. Він був невеличкий на зріст, обсипаний ластовинням і мав величезні відстовбурчені вуха. Я таких більше ні в кого не бачив. Кестер казав, що якби Юп упав з літака, то нічого з ним би не сталося, бо він на своїх вухах спокійнісінько приземлився б.

Ми покликали хлопця, і Ленц прочитав йому оголошення.

— Зацікавився б ти такою автомашиною, Юпе? — спитав Кестер.

— Автомашиною? — перепитав Юп.

Я засміявся.

— Ну, звісно, автомашиною. Чи, може, ти думаєш, що йдеться про коника-стрибунця? — пробурчав Готфрід.

— А та автомашина має швидкий хід, керований з кабіни кулачковий вал та гідравлічні гальма? — незворушно спитав Юп.

— Та це ж наш «кадилак», бовдуре! — гримнув на нього Ленц.

— Не може бути, — заперечив хлопець, вишкіряючись до вух.

— Чув, Готфріде! — сказав Кестер. — Оце і є романтика сьогоднішнього дня.

— Чухрай до своєї колонки, Юпе, клятий сину двадцятого сторіччя!

Ленц із досадою подався до нашої халабуди, додати в оголошення більше технічних даних, зберігши, проте, його поетичний стиль.

Кількома хвилинами пізніше до нас несподівано прийшов старший інспектор Барзіг. Ми зустріли його як тільки могли шанобливо. Він був інженером-експертом страхової автомобільної компанії «Фенікс», поважна персона, від якої залежали замовлення на ремонт машин. Стосунки в нас із ним були найкращі. Як ін-женер-експерт він був справжній диявол, нікому не давав спуску, але через своє захоплення метеликами — м’який, як віск… Він мав багатющу колекцію, і ми подарували йому якось великого нічного метелика, що залетів до нас у майстерню. Барзіг аж зблід і споважнів, коли ми дали йому ту дивовижу. То була так звана мертва голова — вельми рідкісний метелик, якого саме бракувало в його колекції. Він ніколи не забував цього епізоду й відтоді добував нам замовлення на ремонт, де тільки було можна. А ми ловили для нього кожну комаху, яка траплялася нам під руку.

— Чарочку вермуту, пане Барзіг? — запитав Ленц, до якого знов повернувся добрий гумор.