Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Повернувся у свою будку, — переможно виголошує він. — Тепер жандармам доведеться добряче попрацювати, перш ніж вони виберуться.

Потроху мішечники заспокоюються. Люди підбадьорились і починають розмовляти. Жінка, яка знову отримала свій шматок сала, від вдячності сміється зі сльозами на очах. Тільки дівчина, яка з’їла масло, плаче: вона занадто поквапилася. А на додачу її вже починає нудити. Але тут Козоле проявляє себе джентельменом. Він віддає їй половину своєї ковбаси. Дівчина затикає ковбасу за панчоху.

Ми завбачливо сходимо за одну зупинку до міста й полями вибираємося на шосе. Останній шматок дороги маємо намір пройти пішки. Але нас наздоганяє вантажівка з молочними бідонами. Шофер — у солдатській шинелі. Він бере нас до себе в машину. Ми мчимо, розсікаючи вечірнє повітря. Мерехтять зірки. Ми сидимо поряд. Згортки наші апетитно пахнуть свининою.

Головна вулиця занурена у вечірній туман, вологий і сріблястий. Навколо ліхтарів великі жовті кола. Люди ступають, як по ваті. Вітрини ліворуч і праворуч — немов чарівні вогні; Вовк підпливає до нас і знову пірнає кудись у глибину. Біля ліхтарів блищать чорні і вологі дерева.

За мною зайшов Валентин Лаер. Хоча сьогодні він і не скаржиться, як робить це зазвичай, але все ще не може забути акробатичного номера, з яким виступав у Парижі та Будапешті.

— На цьому доведеться поставити хрест, Ернсте, — говорить він. — Кістки тріщать, ревматизм мучить. Як я не намагався чогось домогтися, мало не непритомнів, але все марно.

— Що ж ти збираєшся робити, Валентине? — запитую я. — Фактично держава зобов’язана була б платити тобі таку ж пенсію, як і офіцерам у відставці.

— Ех, держава! — зневажливо каже Валентин. — Держава дає тільки тим, хто вміє голосно кричати. Зараз я розучую з однією танцівницею кілька номерів. Такі, знаєш, естрадні. Публіці подобається, але це все дурниці й порядному акробатові соромно займатися такими речами. Та що вдієш: жити якось треба.

Валентин іде на репетицію, і я вирішую сходити разом із ним. На розі Гакенштрасе повз нас пропливає в тумані чорний циліндр, а під ним — канарково-жовтий плащ і портфель.

— Артуре! — кричу я.

Леддергозе зупиняється.

— Чорт, — захоплено вигукує Валентин, — яким же ти став франтом! — із виглядом знавця він мацає краватку Артура — чудовий виріб зі штучного шовку в лілові смужки.

— Справи йдуть непогано, — квапливо каже потішений Леддергозе.

— А ярмулка яка, — продовжує дивуватися Валентин, роздивляючись чорний циліндр Артура.

Леддергозе, пориваючись геть, постукує по портфелю:

— Поспішаю, маю купу справ.

— А як твій тютюновий магазин? Ти вже попрощався з ним? — питаю я.

— Ні, — відповідає Артур. — Але в мене зараз тільки оптова торгівля. До речі, чи не знаєте ви якого-небудь приміщення під контору? Заплачу будь-яку ціну.

— Приміщень під контори ми не знаємо, — відповідає Валентин. — До цього нам поки що далеко. А як поживає твоя дружина?

— Чому це тебе цікавить? — насторожується Леддергозе.

— В окопах, пригадую, ти дуже журився, що вона в тебе занадто худа. Ти ж більше любиш повненьких?

Артур хитає головою:

— Не пригадую. — Він тікає.

Валентин сміється.

— Як же можуть змінюватися люди, Ернсте, правда? В окопах він був жалюгідний, а тепер он який ділок! А яким соромітним він був на фронті! А зараз і чути про це не хоче. Ще трохи — і стане головою якогось товариства під назвою «Доброчесність і мораль».

— Йому, видно, з біса добре живеться, — задумливо кажу я.

Ми бредемо далі. Пливе туман. Вовк бавиться, скаче. Обличчя то наближаються, то зникають. Раптом, у білому промені світла блиснув червоний шкіряний капелюшок і під ним обличчя, ніжно відтінене нальотом вологи, від чого очі здаються більш блискучими.

Я зупиняюся. Моє серце б’ється сильніше. Адель! Промайнув спогад про вечори, коли ми, шістнадцятирічні хлопчики, ховаючись у напівтемряві біля дверей гімнастичного залу, чекали появи дівчаток у білих светрах, а потім бігли за ними по вулицях і, наздогнавши, мовчки, ледве переводячи подих, пожирали їх очима де-небудь під ліхтарем; але дівчата швидко тікали від нас, і ми знову змушені були наздоганяти. А іншим разом, побачивши їх на вулиці, ми боязко й наполегливо йшли за ними, на два кроки позаду, від збентеження не наважуючись заговорити, і лише в останню мить, коли вони ховалися в під’їзді якогось будинку, ми набиралися хоробрості, кричали їм навздогін «до побачення» і тікали.