Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ясно, Віллі, — перебиває його Тьяден, — ти неодмінно отримаєш кілька ковбас. І, мабуть, ще шматок корейки. Приходь у понеділок. У нас якраз почнеться «білий тиждень».

— Як це? — дивуюся я. — Хіба у вас ще й магазин білизни?

— Ні, який там магазин! Просто ми заріжемо білу кобилу.

Ми твердо обіцяємо прийти й бредемо далі.

Валентин повертає до готелю «Альтштедтер Гоф». Тут зазвичай зупиняються заїжджі актори. Ми заходимо. За столом сидять ліліпути. На столі — суп із ріпи. Біля кожної тарілки — кусень хліба.

— Треба сподіватися, що хоч вони наїдаються своїм пайковим місивом, — бурчить Віллі, — у них шлунки менші за наші.

Стіни обклеєні афішами та фотографіями. Яскраво розфарбовані пошматовані плакати з зображеннями атлетів, клоунів, приборкувачів левів. Від часу папір пожовтів — довгі роки окопи замінювали всім цим важковаговикам, наїзникам і акробатам арену. Там афіші не були потрібні.

Валентин показує на одну афішу.

— Ось яким я був, — говорить він.

На афіші людина геркулесової статури робить сальто на трапеції під самим куполом. Але Валентина в ньому при всьому бажанні впізнати неможливо.

Танцівниця, з якою Валентин збирається працювати, вже чекає на нього. Ми проходимо в малий зал ресторану. У кутку стоїть кілька театральних декорацій до дотепного фарсу з життя фронтовиків під назвою «Лети, моя голубко»; куплети з цього фарсу цілих два роки мали колосальний успіх.

Валентин ставить на стілець грамофон і дістає платівки. Хрипка мелодія затинається і сичить у рупорі. Платівка затерта, але в ній ще проривається вогонь, вона — немов зношений голос красивої колись жінки.

— Танго, — пошепки, з виглядом знавця, повідомляє мені Віллі. По обличчю його ніяк не можна здогадатися, що він кілька секунд перед тим прочитав напис на платівці.

На Валентині — сині штани й сорочка, жінка — в трико. Вони розучують танець апаш і ще якийсь ексцентричний номер, на закінчення якого дівчина висить униз головою, схопившись ногами за шию Валентина, а він крутиться з усієї сили.

Обидва працюють мовчки, з серйозними обличчями, лише зрідка приглушеними голосами перекидаючись кількома короткими словами. Блимає тьмяне світло лампи. Тихо шипить газ. Величезні тіні танцюристів колишуться на декораціях до «Голубки». Віллі незграбно, як ведмідь, топчеться навколо грамофона, підкручуючи його.

Танець завершився. Віллі аплодує. Валентин із досадою відмахується. Дівчина переодягається, не звертаючи на нас уваги. Вона стоїть під газовим ріжком і повільно розшнуровує туфлі. Її спина у вицвілому трико граційно вигнута. Випроставшись, дівчина піднімає руки, щоб натягнути на себе сукню. На її плечах переливаються світло й тіні. У неї гарні довгі ноги.

Віллі нишпорить по залу. Він знаходить десь лібрето до «Голубки». Наприкінці надруковані оголошення. В одному якийсь кондитер пропонує для відправки на фронт шоколадні бомби і гранати в оригінальній упаковці. В іншому якась саксонська фірма рекламує ножі для розрізання конвертів, зроблені з осколків снарядів, туалетний папір із висловами великих людей про війну та дві серії листівок: «Прощання солдата» і «Стою я у темряві ночі».

Танцівниця одяглася. У пальті й капелюсі вона виглядає зовсім по-іншому. Щойно вона була як гнучка тварина, а тепер така сама, як усі. Насилу віриться, що якихось кілька ганчірок здійснили таке перевтілення. Дивно, як навіть звичайний одяг змінює людину! Що ж говорити про солдатські шинелі!

Віллі щовечора ходить до Вальдмана. Це заміський ресторан із садом, де вечорами танцюють. Я вирушаю туди, Карл Брьоґер якось сказав мені, що там буває Адель. А мені хочеться зустріти її знову.

Всі вікна ресторанного залу яскраво освітлені. За опущеними шторами кружляють тіні танцівників. Я стою біля буфета й шукаю очима Віллі. Усі столики зайняті, навіть стільця вільного немає. У ці перші післявоєнні місяці люди надзвичайно спраглі розваг.

Раптом бачу чийсь блискучий білий живіт і величний ластівчин хвіст: це вбраний у фрак Віллі. Засліплений, я не можу відвести зачарованого погляду: фрак чорний, жилет білий, волосся руде — справжній тобі німецький прапор на двох ногах.

Віллі поблажливо приймає данину мого захоплення.

— Що, здивований? — говорить він, повертаючись у різні боки, як павич. — Цей фрак я пошив на спомин про імператора Вільгельма. Що тільки не зробиш із солдатської шинелі! Правда? — він плескає мене по плечу. — До речі, Ернсте, ти добре зробив, що прийшов. Сьогодні тут танцювальний конкурс, і ми всі збираємося взяти участь. Призи першокласні. Через півгодини початок.