Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Ану, бігом витягай!

Вона витягає з-під спідниці шматок сала. Жандарм відкладає його вбік:

— Думала, пронесе?

Жінка все ще не розуміє, що відбувається, і хоче взяти назад відібране в неї сало:

— Але ж я заплатила за нього. Я віддала за нього останні гроші.

Він відштовхує її руку й уже витягає з блузки іншої жінки ковбасу:

— Діяльність мішечників заборонена. Це всім відомо.

Жінка готова відмовитися від яєць, але вона благає повернути їй сало:

— Хоч сало віддайте. Що я скажу вдома? Адже це для дітей!

— Зверніться до міністерства продовольства з клопотанням про отримання додаткових карток, — скрипучим голосом говорить жандарм. — Нас це не стосується. Наступний!

Жінка спотикається, падає, потім блює на землю і кричить:

— Ось за що, виявляється, помирав мій чоловік, щоб діти наші пухли з голоду?!

Дівчина, до якої дійшла черга, ковтає, давиться, поспішає запхати в себе масло; рот у неї весь масний, очі вилазять на лоба, а вона все давиться і ковтає, ковтає, — нехай хоч що-небудь дістанеться їй, перш ніж жандарм відбере все. Дістанеться їй, втім, дуже мало: її знудить, і пронос їй, звичайно ж, забезпечено.

— Наступний!

Ніхто не ворушиться. Жандарм, який стоїть зігнувшись, повторює:

— Наступний! — розлютившись, він випрямляється на весь зріст і зустрічається очима з Віллі. — Ви наступний? — говорить він уже набагато спокійніше.

— Я ніякий, — вороже відповідає Віллі.

— Що у вас під пахвою?

— Половина свинячої голови, — відверто заявляє Віллі.

— Ви зобов’язані її віддати.

Віллі не зрушується з місця. Жандарм вагається і кидає погляд на свого колегу. Той стає поруч. Це груба помилка. Видно, у них мало досвіду в таких справах, вони не звикли до опору. Якби вони були досвідченішими, то одразу б помітили, що ми — одна компанія, хоча й не розмовляємо один з одним. Другому жандармові слід було б стати збоку й тримати нас під загрозою наведеного револьвера. Правда, нас би це не особливо налякало: подумаєш — револьвер! Замість цього жандарм стає поруч із колегою на випадок, якби Віллі надумав погарячкувати.

Наслідки тактичної помилки жандармів не забарилися. Віллі віддає свинячу голову. Здивований жандарм бере її і тим самим позбавляє себе можливості захищатися, оскільки тепер обидві руки у нього зайняті. Тієї ж миті Віллі спокійно завдає йому такого удару по зубах, що жандарм падає. Перш ніж другий встигає ворухнутися, Козоле головою вдаряє його під підборіддя, а Валентин, підскочивши ззаду, так стискає йому зоб, що жандарм широко роззявляє рот, і Козоле миттю запихає туди газету. Обидва жандарма хриплять, ковтають і плюються, але все марно, — роти в них напхані папером, руки скручені за сгіину й міцно зв’язані їхніми ж власними ременями. Усе це було зроблено швидко, але куди тепер подіти обох?

Альберт знає. На відстані близько п’ятдесяти кроків звідси він бачив будиночок із вирізаним у дверях кружечком — вбиральню. Ми біжимо туди. Запихаємо всередину обох жандармів. Двері цього приміщення дубові, засувки широкі й міцні; пройде не менш ніж година, поки вони виберуться. Козоле шляхетний: він навіть ставить перед дверима обидва жандармських велосипеди.

Остаточно оторопілі мішечники з трепетом стежать за всією цією сценою.

— Розбирайте свої речі, — з усмішкою пропонує їм Фердинанд.

Удалині вже чути паровозний свисток. Лякливо озираючись, люди не змушують Козоле двічі повторювати пропозицію. Але якась божевільна стара погрожує зіпсувати всю справу.

— О Боже, — побивається вона, — вони побили жандармів. Який жах. Який жах.

Мабуть, це їй здається злочином, гідним смертної кари. Інші теж налякані. Страх перед поліцейським мундиром проник їм у плоть і кров.

— Не вий, бабусю, — посміхається Віллі. — Навіть якби весь уряд стояв тут, ми все одно не віддали б їм ні крихти! Бракувало ще, щоб у старих служак забирали їжу! Такого не буде!

Щастя, що сільські вокзали розташовані зазвичай далеко від осель. Ніхто нічого не помітив. Начальник станції тільки тепер виходить зі станційного будиночка, позіхає і чухає потилицю. Ми вже на пероні. Віллі тримає під пахвою свинячу голову.

— Щоб я тебе так просто комусь віддав, — бурмоче він, ніжно погладжуючи її.

Поїзд рушає. Ми махаємо руками з вікон. Начальник станції, вирішивши, що ми махаємо йому, привітно козиряє нам у відповідь. Але ми маємо на увазі вбиральню. Віллі наполовину висувається з вікна, спостерігаючи за червоною шапкою станційного начальника.