Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Шкіра. — Відповідає Віллі. — У шевців зараз гострий дефіцит шкіри. Ось, — він піднімає з підлоги зібрання творів Ґете, — двадцять томів. Це щонайменше шість пар чудового шкіряного взуття. За цього Ґете шевці напевно дадуть тобі набагато більше, ніж будь-який букініст. Вони дуріють, коли бачать натуральну шкіру.

— Хочете щось із цього? — питає Карл, показуючи на книги. — Для вас зі знижкою!

Ми дружно відмовляємося.

— Ти тільки не поспішай, подумай ще трохи, — говорить Людвіґ, — потім усе це знову не збереш.

— Дурниці, — сміється Карл. — Насамперед треба жити; жити — це краще, ніж читати. Плювати мені на іспити. Усе це дурниці! Завтра розпочнеться дегустація різних сортів горілки.

Десять марок заробітку на пляшці контрабандного коньяку — це спокусливо, друже. Гроші — єдине, що справді потрібно людині. З грошима можна мати все інше.

Він зв’язує книги в пачки. Я пригадую, що раніше Карл радше голодував би, ніж продав би хоч одну книгу.

— Чому у вас такі здивовані обличчя? — сміється він з нас. — Треба вміти з усього діставати користь. Старий баласт — за борт! Час почати нове життя!

— Це правда, — погоджується Віллі. — Якби в мене були книги, я б їх теж продав.

Карл плескає його по плечу:

— Від сантиметра торгівлі більше користі, ніж від кілометра вченості, Віллі. Я вдосталь належався по брудних окопах, з мене досить. Хочу взяти від життя все, що можна.

— По суті він має рацію, — кажу я. — Чим ми тут насправді займаємося? Іноді ходимо до школи — це не враховується.

— Хлопці, тікайте звідти й ви, — говорить Карл. — Чого ви не бачили в цій безглуздій школі?

— Там самі дурниці, це правда, — відгукується Віллі. — Але ми принаймні разом. А крім того, до іспитів залишилося якихось два-три місяці. Кинути все ж таки шкода. Атестат не завадить. А далі видно буде.

Карл нарізає пакувальний папір:

— Знаєш, Віллі, так буде все життя. Завжди знайдуться два-три місяці, через які що-небудь буде шкода кинути. Так і не помітиш, як підійде старість.

Віллі усміхається:

— Поживемо — чаю поп’ємо, а там подивимось.

Аюдвіґ підводиться.

— Ну, а батько твій що говорить?

Карл сміється:

— Те, що зазвичай кажуть у таких випадках старі боязкі люди. Сприймати це серйозно не можна. Батьки весь час забувають, що ми були солдатами.

— А ким би ти став, якби не був солдатом? — питаю я.

— Мабуть, торгував би книгами здуру, — відповідає Карл.

На Віллі рішення Карла справило сильне враження. Він

умовляє нас закинути подалі весь шкільний мотлох і зайнятися якоюсь вартісною справою.

їжа — одна з найбільш доступних насолод у житті. Тому ми вирішуємо влаштувати мішечний похід. На продовольчі картки видають щотижня по двісті п’ятдесят грамів м’яса, двадцять грамів масла, п’ятдесят грамів маргарину, сто грамів крупів і трохи хліба. Цим жодна людина не наїсться.

Мішечники збираються на вокзалах уже звечора, щоб рано-вранці вирушити по селах. Тому нам треба встигнути на перший поїзд; інакше нас випередять.

У нашому купе сидить суцільна сіра й похмура злидота. Ми вибираємо село подалі від дороги і, прибувши туди, розходимося по двоє, щоб діяти організовано. Патрулювати ми навчилися як слід!

Я в парі з Альбертом. Підходимо до великого двору. Димить гноївка. Під дашком стоїть довгий ряд корів. В обличчя нам віє теплим духом корівника та свіжого молока. Кудахкають кури. Ми жадібно дивимося на них, але стримуємося, бо на току бачимо людей. Вітаємося. Ніхто не звертає на нас уваги. Стоїмо й чекаємо. Нарешті одна з жінок кричить:

— Геть звідси, жебраки кляті!

Наступний будинок. На дворі якраз сам господар. Він у довгополій солдатської шинелі. Ляскаючи батогом, він говорить:

— Знаєте, скільки таких, як ви, уже тут сьогодні приходили? Не менш ніж десяток.

Ми вражені, адже ми виїхали першим поїздом. Наші попередники приїхали, мабуть, звечора й ночували десь у сараях або просто неба.

— А знаєте, скільки тут за день проходить людей? — запитує селянин. — Мало не сотня. Що тут зробиш?

Ми погоджуємося з ним. Погляд його зупиняється на солдатській шинелі Альберта.

— Фландрія? — питає він.

— Фландрія, — відповідає Альберт.

— Був і я там, — каже селянин, іде в будинок і виносить кожному з нас по два яйця. Ми риємося в гаманцях. Він махає рукою. — Облиште. Це задурно.

— Дякуємо, друже.

— Нема за що. Тільки нікому не розповідайте. А то завтра сюди з’явиться половина Німеччини.

Наступний двір. На паркані — металева дощечка: «Мішечникам не заходити! У дворі — злі собаки». Передбачливо.