Еріх Ремарк - На Західному фронті без змін. Повернення. Три товариші

— Бреєр!

— Тут!

— Брюкер!

— Тут!

— Детлефс!

Мовчання.

— Убитий! — кричить Віллі.

Детлефс, маленький, русявий, кривоногий, колись залишився на другий рік; єфрейтор, убитий у сімнадцятому році на Кеммель-ських висотах. Зошит переміщується на правий бік кафедри.

— Діркер!

— Тут.

— Дірксман!

— Убитий.

Дірксман, син селянина, великий любитель пограти в скат, поганий співак, убитий під Іпром. Зошит відкладається праворуч.

— Еґґерс!

— Ще не прибув, — повідомляє Віллі.

Людвіґ додає:

— Прострелено легеню. Перебуває у тиловому лазареті в Дортмунді. Через три місяці буде направлений в Ліппшпрінґе.

— Фрідріхс!

— Тут!

— Гізекке!

— Пропав безвісти!

— Неправда, — поправляє Вестергольт.

— Але ж він занесений у списки зниклих безвісти, — каже Райнерсманн.

— Так і є, — відповідає Вестергольт, — але він уже три тижні перебуває тут, у божевільні. Я сам його бачив.

— Герінг перший!

— Убитий.

Герінг перший. Відмінник, писав вірші, давав приватні уроки, на зароблені гроші купував книги. Загинув під Суассоном разом зі своїм братом.

— Герінг другий, — уже тільки бурмоче вчитель німецької мови й сам кладе зошит направо. — Писав справді хороші твори, — говорить він замислено, перегортаючи зошит Герінга першого.

Ще не один зошит переміщується праворуч, а після переклички на кафедрі залишається солідна гірка нерозданих робіт. Класний керівник Голлерман нерішуче дивиться на неї. Відчуття порядку в ньому, мабуть, нуртує: він не знає, що робити з цими зошитами. Нарешті знаходить вихід: зошити можна послати батькам загиблих.

Але Віллі з цим не згоден.

— Ви вважаєте, що їм принесе задоволення такий зошит із безліччю помилок і з позначками «незадовільно» й «дуже погано»? — запитує він. — Облиште це!

Голлерман дивиться на нього круглими від подиву очима:

— Але що ж мені робити з ними?

— Залишити в шафі, — говорить Альберт.

Голлерман обурений:

— Це абсолютно неприпустимо, Троске, — ці зошити не є власністю школи, їх не можна просто взяти й покласти в шафу.

— О Господи, як усе це складно! — стогне Віллі, хапаючи себе за чуприну. — Гаразд, віддайте зошити нам, ми самі їх розішлемо.

Голлерман не відразу наважується випустити з рук зошити.

— Але, — в голосі його чується тривога, — ідеться про чужу власність.

— Гаразд, — заспокоює його Віллі, — ми зробимо все, що скажете. Зошити будуть відправлені рекомендованими бандеролями, з достатньою кількістю марок. Тільки не хвилюйтеся. Порядок за будь-яку ціну!

Він підморгує нам і стукає себе по лобі.

Після уроку ми перегортаємо наші зошити. Тема останнього твору називалася: «Чому Німеччина повинна виграти війну?»

Це було на початку 1916 року. Вступ, шість пунктів з аргументами на користь тези, висновок. Пункт четвертий: «із релігійних мотивів» — я виклав погано. На полях червоним чорнилом написано: «незв’язно та непереконливо». Загалом же, вся робота на семи сторінках оцінена в два з мінусом. Зовсім непогано, якщо взяти до уваги факти сьогоднішнього дня.

Віллі читає вголос свою роботу з природознавства: «Лісова анемона та її кореневище». Він регоче і обводить нас очима:

— З цим ми, мабуть, покінчили, правда?

— Кінець! — вигукує Вестергольт.

Так, справді, кінець! Ми все забули, і це остаточний вирок. Але те, чого вчили нас Бетке і Козоле, ми ніколи не забудемо.

Після обіду Людвіґ і Альберт зайшли по мене, і ми всі разом вирушили до лікарні провідати нашого товариша Ґізекке. Дорогою зустрічаємо Ґеорґа Рає. Він приєднується до нас: він теж знав Ґізекке.

День видався сонячний. Із пагорба, на якому стоїть лікарняна будівля, відкривається краєвид на далекі поля. Там, під наглядом санітарів в уніформах, групами працюють хворі, одягнені в смугасті, біло-блакитні сорочки. З вікна правого флігеля чується спів: «На берегах веселих Заале». Співає, очевидно, хворий. Якось дивно звучить крізь залізні ґрати: «Хмари небом пливуть».

Ґізекке разом із ще кількома хворими мешкає у просторій палаті. Коли ми заходимо, один із хворих пронизливо кричить: «Прикриття! Прикриття!» — і лізе під стіл. Решта не звертає на нього жодної уваги. Побачивши нас, Ґізекке негайно піднімається нам назустріч. У нього худе жовте обличчя; загострене підборіддя і відстовбурчені вуха роблять його обличчя ще більш юним, ніж він є насправді. Тільки очі неспокійні і постарілі.

Не встигаємо привітатися з ним, як інший хворий відводить нас убік.